Коли Максим ішов від мене, мені здавалося, що моє життя закінчилося. Я й досі пам’ятаю той сирий, промозглий листопадовий вечір. Ми сиділи на кухні нашої крихітної орендованої двокімнатної квартири на околиці міста. Максим, акуратно складаючи до шкіряної сумки свої дорогі сорочки, виголошував промову, яку, вочевидь, репетирував не один день.
Галя
22:25
Дванадцять років, це дуже дивна міра часу. Для когось це ціла вічність, що стирає з пам’яті обличчя й голоси, а для когось лише коротка мить...
