Марія Федорівна раділа. З її обличчя не сходила посмішка. Вона знову була не одна. Лише іноді тінь смутку налітала на її обличчя, коли вона згадувала, що Віра ось-ось поїде. Дуже вже вона привикла до правнучки. Але час летів і Віра зібралася в місто. -Як же я, Віро, тут одна з городом впораюся? – зітхала Марія Федорівна, складаючи в пакетик пиріжки правнучці на дорогу.
Галя
22:34
Марія сиділа на лавочці, сльози котилися по її щоках. – Ще одну зиму не протягну! – подумала вона і зітхнула. – Нікого в мене не залишилос...