Мені 64 роки. Живу сама.
Чоловіка не стало шість років тому. Діти дорослі. Сашкові 39, Олені 36. В обох сім’ї, робота, кредити, діти — звичайне життя, в якому постійно щось треба.
Я їх розумію, зараз усім непросто. Я не з тих матерів, які закочують очі й примовляють: «А от у наш час…». У наш час теж було важко, просто інакше.
Але є одна річ, яку я з віком відчула дуже гостро: діти можуть бути дорослими, хорошими, не злими, навіть люблячими, але при цьому так звикають, що мама завжди поступиться, що перестають помічати саму маму.
Мої діти непогані.
Сашко працює майстром на виробництві, дружина в декреті, двоє малюків. Олена — бухгалтерка, її чоловік то працює, то шукає щось краще, у них іпотека і син-підліток.
Вони дзвонять. Приїжджають. Не забувають зовсім. Але, якщо чесно, найчастіше розмови починаються з якогось прохання.
— Мам, можеш забрати Артема після школи?
— Мам, у тебе часом не залишилося банок на варення?
— Мам, можна в тебе до зарплати перехопити?
— Мам, ми до тебе заїдемо, Олена забере м’ясорубку.
Я не скаржуся, на те й родина. Сама так жила: своїй мамі помагала, дітям, чоловіка хворого доглядала. У мене ніби з молодості всередині працює цей механізм: якщо своїм треба — значить, треба.
Але після того як не стало чоловіка я почала думати про речі, від яких раніше відмахувалася.
Про старість. Про лікарні. Про те, що одного дня можу лягти й уже не встати. Про те, що дітям доведеться вирішувати все швидко, на нервах, з грошима, яких, як завжди, не буде під рукою.
Коли ховали мого Миколу, горе було як густий туман. А от побутові речі врізалися в пам’ять аж занадто чітко.
Куди дзвонити. Що оформлювати. Скільки все це коштує. Де взяти гроші прямо зараз. Як не розгубитися, коли тобі називають суми, а в тебе руки трусяться і голова не варить.
Тоді ми скидалися всім світом. Сашко позичив по друзях, Олена зняла з кредитки, я вигребла залишки з банківської картки.
