МАЄШ ПРАВО ЗНАТИ

«Посидь тут, сонечко. Бог про тебе подбає». Після цього мама випросталася, взяла за руку мого батька Степана, покликала мою старшу сестру Соломію — і вони пішли центральним проходом так спокійно, ніби нічого незвичайного не сталося. Я сиділа там із ногами, які навіть не діставали до підлоги, і була надто мала, щоб зрозуміти: мене не залишили на хвилинку, мене викреслили зі свого життя.

Іноді життя ламається не з гуркотом, а майже беззвучно — під кольоровим світлом вітражів, серед запаху воску й шурхоту старих молитовників...