«Били трубами, табуретками, ніжками від столів. Били по голові, у пах. Гарячою праскою руку попрасували. Але найжорстокіше – коли поламаного доламували»
Львів – 197 днів провів у полоні бойовиків угрупування «ДНР» український десантник Олександр Машонкін із львівської 80-ї аеромобільної бригади. 6 серпня трьох бійців було звільнено шляхом обміну. Олександр вдома вже три дні, однак досі у це не може повірити. Що вдалося пережити за цих півроку «кіборгу», в яких умовах його і його побратимів утримували сепаратисти, що його не зламало?
Олександр Машонкін старається вчитись спати, але сон ще далеко не спокійний. Старається звикнути до думки, що вже вдома, але і це йому наразі складно. Старається не згадувати пережите, але й це не вдається, бо слова тягнуть за собою спогади, а там – жах.
«З ліжка ще залишилась звичка вставати як з нарів, з полиці, набік – раз. Мабуть, ще довго так буду підніматись. Відкрию очі – бачу, що вже вдома», – розповідає він.
21 січня Олександр Машонкін потрапив у полон до бойовиків так званої «ДНР». Два тижні він обороняв Донецький аеропорт. Під час бою його накрило бетонними плитами. Від смерті та каліцтва врятував бронежилет і шолом. Пригадує, що саме тоді у нього промайнула думка, що краще покінчити з життям.
«Довело до такої думки те, що лежав під завалами, до мене ніхто не міг підлізти і я не міг. 10 годин пролежав затиснутий – голова, торс, руки. Вдалося з-під завалів вибратись дивом. Не знаю як, але виліз», – пригадує «кіборг».
«Праскою погладили руку, щоб пошкварчало»
Олександр потрапив у полон разом з іншими чотирнадцятьма військовослужбовцями. У нього були поламані ребра, інші бійці теж були у важкому стані. Їх довго возили «Уралом», доставили спершу до командира окремого підрозділу бойовиків «Гіві». «Коли до «Гіві» привели – соком напоїли, щоб показати, які вони добрі. Потім воду пили лише з крану».
Далі українських військовополонених привезли до лідера угруповання «ДНР» Олександра Захарченка. Туди вже приїхала швидка допомога, щоб забрати важкопоранених. «Поставили на коліна, знову перепитували: хто є хто. Забрали наші жетони».
Потім почалось найжорстокіше, коли українських полонених привезли у підвал приміщення, де розташовувався підрозділ командира бойовиків «Мотороли». З 11 до 20 години військовополонених били і застосовували до них тортури, розповідає Олександр.
«Одних заводили і били. Виводили. Заводили других, третіх. І так весь день. Били усім – трубами, табуретками, ніжками від столів. Били скрізь – по голові, по всьому тілу, у пах. Взяли гарячу праску, руку до стіни, попрасували праскою, щоб трішки пошкварчало. Але біль не відчував вже, бо найжорстокіше було – коли поламаного доламували. Падати не давали, коли впав – добивали. Там просто били… Увечері прийшов «Моторола» та їх розігнав», – каже «кіборг».
Після десятигодинних знущань українських «кіборгів» перевезли у підвали приміщення колишнього СБУ у Донецьку. Там надали медичну допомогу в санітарній частині, бо у всіх були переломи. Хлопців поселили у камери, в яких колись зберігався архів, замість ліжок були металеві полиці у 6 ярусів.
«У санітарній частині нас перевдягнули, бо наша форма згоріла. Кому що дали: комусь жіноче пальто, комусь щось інше, добре, що спідниць не роздавали, – розповідає чоловік. – Ми там у підвалі без вікон провели тиждень чи два. Двічі на день давали нам їсти – кашу чи суп. Далі перевели у загальну камеру, де були інші полонені».
Використовували, як рабську силу
У загальній камері, вже з вікном, перебували 44 військовослужбовці Збройних сил і цивільні особи. Вже тут на полонених тиснули морально, рідше били чи до когось застосовували тортури.
«Коли били, то пропонували переходити на їхній бік. Але це було для приколу, щоб зламати людей, щоб свій стріляв у свого, такий моральний тиск. Там і російські найманці були, чеченці, які були найжорстокіші, і донецькі. Серед нас у камері були «стукачі» («шестьорки»), ми потім зрозуміли і вже нічого не говорили зайвого. Бо слідчі казали, що стукаючи, можна заробити бали, що швидше відпустять. Кілька осіб їх заробили, – продовжує Олександр Машонкін. – Говорили нам бойовики, що ми зомбовані, що пішли проти свого народу. Але у нас було інше завдання, ми не проти донеччан воюємо. Ми пішли воювати, бо було порушено суверенітет України. Але їм цього не доказати. Я розумію, що вони сильно зомбовані. Для них українське радіо – брехня, їхнє – правда. Вони нічого там не будують, думають, що країна буде в країні. Хочуть бути в Росії і в Україні, хтось хоче бути в незалежній державі. Кожен говорить своє».
«Нас постійно виводили на роботу – прибирання в місті, в комендатурах. Казали, що ми – раби з України. Перед приїздом журналістів старались, щоб не було на нас синців. Запитували у мене журналісти, як я ставлюсь до того, що влада нас кинула. На що відповів, що не можу нічого про це судити, бо не володію вже стільки часу жодною інформацією».
У камері колишнього СБУ військовополоненим дозволяли слухати радіо, але українські станції часто глушили. Десь через місяць перебування у сепаратистів до військовополонених приходили волонтери, які приносили одяг, книжки, воду, медикаменти, передавали пакуночки і від рідних, але не все доходило. Олександр Машонкін кілька разів телефонував дружині та батькам. Телефонувати дозволяли слідчі. Потім телефон був у підвалі і кілька людей у день могли порозмовляти з близькими.
Невдовзі, як тільки 21 січня бойовики схопили українських військовослужбовців, відбувся обмін полоненими. Але Олександр Машонкін тоді відмовився від звільнення на користь іншого бійця, молодшого за віком і у важкому стані. Після цього вчинку, про який не шкодує, чекав на своє звільнення п’ять місяців. «Що тримало? Просто пообіцяв рідним, що повернусь. Знав, що про мене не забули».
«Сєпар» у рясі»
А ще тримала віра. Серед полонених разом з Олександром був український священик, військовий капелан. У камері у кутку бійці зробили капличку – на стіну наклеїли ікони, столик застелили рушником, поставили хрест і свічки.
«Разом збирались і молились, ставало легше на душі. Був один момент, коли ми були у «Мотороли», де нас били, прийшов священик, ніби з Московського патріархату, з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові, можливо, думав, що так наші гріхи відійдуть, казав, що ми – не люди. Священик у рясі з хрестом… Цей дерев’яний хрест зламав на голові одного полоненого, потім повернувся з металевим хрестом і бив. Я такого священика хіба у фільмах жаху бачив. З часом я зрозумів, що це – не священик, а «сєпар» в рясі. І все, стало спокійніше. Постійно відчував Божу підтримку».
Найперше, що зараз зробить старший сержант Олександр Машонкін – це піде до сповіді. «Багато всього на душі. Але кожному воздасться по заслугах. Прийде момент. Якось воно буде у житті…».
А як буде, ще сам не знає. Бо коли рік тому, 13 серпня, був мобілізований у Буську, що на Львівщині, коли залишив родину і роботу, чітко знав: «Пішли служити молоді хлопці по 18-20 років, багато з них не проходили військової служби, то що я мав сидіти і дивитись, як вони помирають?»
Позаду в Олександра Машонкіна бої на Донбасі, контузії, 197 днів полону, побиття, катування, важка праця, приниження, страшні переживання, коли бойовики його та інших полонених вивозили на місце Донецького аеропорту, де з-під завалів «кіборг» витягав останки своїх побратимів. Попереду чекає лікування у госпіталі, тому що голова болить постійно, як і ребра, ще він має навчитись жити після всього пережитого.
Також на Олександра Машонкіна очікують бюрократичні перепони, щоб демобілізуватись, отримати статус учасника АТО. Витримати це також важко, але вже психологічно. Втім полон його не зламав, подолає і ці труднощі, бо, каже: «У мене завжди була, є і буде своя думка, мене зламати і переконати, що чорне, то є біле, не вийшло і не вийде. Там залишились хлопці у Донецьку. Я вже вийшов, а вони – ще ні».
Для Олександра Машонкіна найважливіше, щоб якомога швидше відбувся черговий обмін між полоненими і його друзі також повернулись додому.
