«Не знаю, що мене чекає, але хлопці повинні повернутись додому», – говорить Катерина Хомяк.
У 2014-му відразу двоє синів Катерини Хомяк із Луцька зникли безвісти після запеклого бою під Щастям. Тіла «245» та «250» зі Старобільського кладовища вона не прийняла, хоч могла б за це отримати компенсацію в 1 млн 218 тис гривень і пільги. Навіть і досі, майже через п’ять років, жінка продовжує пошуки. «Якщо мами не знайдуть синів, то нікому наші діти не потрібні», — її слова треба вилити великими літерами на кожній могилі. З хрестами без імен
На вулиці плюс 30. Сонце сліпить так, аж боляче дивитися. Катерина Олександрівна зателефонувала і попросила трішки почекати, бо мусить завезти фото загиблих синів на спеціальні значки з поміткою «зниклі безвісти». Сиджу на зупинці, ховаючись у тіні, навпроти будинку, в якому проживають Володя і Дмитро. Думаю про те, що маю сказати матері… Як дивитися їй в очі і торкатися найболючіших ран? Здавалося, що малюю власну лінію фронту, через яку маю пройти. Війна скрізь, навіть у Луцьку. У цьому будинку. В одному з вікон цієї багатоповерхівки.
Вона — росіянка, але всі семеро її дітей — українці
«П’яте вересня 2014–го. Ще було літо. Два взводи «айдарівців» в одному авто поверталися у своє Щастя. В обіцяне перемир’я, яке мало початися за кілька годин, ніхто не вірив. На блокпосту пригальмували. І тут заговорили кулемети й автомати…» Про історію братів-«айдарівців» я знала лише це. Все інше розповіла мама.
— Ось моя багатодітна сімейка, цих двох немає, — вона лагідно торкається пальцями дитячих голівок на фото і її голос за весь час зривається лише оцей єдиний раз. — У мене Діма коренастий і низькорослий, шустрий, а Володя вищий майже на голову, спокійніший. 9 серпня старшому виповнилося 24, меншому було 20. Вони — добровольці. Разом були і на Майдані. Я тільки закрию очі — і бачу їхні силуети. До війни ми жили, як і всі звичайні сім`ї. Працювала в дитсадку, діти ходили в школу. Пішла на пенсію у 50 як багатодітна мама. Володя займався євроремонтами, а Діма пройшов курси кухаря. Ми між собою так його і називали — «шеф–повар».
«Це хлопці після Хрящуватого… Брудні такі, чорні від диму… Тільки вийшли з оточення», — Катерина Олександрівна розказує про кожну світлину.
«Це хлопці після Хрящуватого… Брудні такі, чорні від диму… Тільки вийшли з оточення», — Катерина Олександрівна розказує про кожну світлину.
Катерина Хомяк народилась у Пермському краї. Вийшла заміж і вже 44 роки живе в Луцьку. Називає себе «руской бандэровкой».
— У 2014–му, 25 травня, у мене помер тато, — розповідає жінка. — І я поїхала на похорон. Як виявилось, це була моя остання поїздка в Росію. По телефону ми спілкуємось, але не завжди. Хтось розуміє, хтось переконує: «Ну, мы ж хорошие». Як я можу так сказати, якщо двоє моїх синів пропали саме в бою з росіянами?!
Повернувшись з Росії 4 червня, з розмови синів зрозуміла, що вони збираються в АТО. А потім чоловік зайшов у кімнату і сказав: «Ти знаєш, що хлопці на Схід їдуть?»
— Знаю, — сказала тихо.
«Що ж ви робите? Ви ж не військовозобов’язані, в армії жоден не служив!» — вмовляла їх. А вони удвох стали плечем до плеча. Діма говорить: «Мам, ми так жити не хочемо, як ви». А Володя додав: «Тоді хто, якщо не ми?!» В останній день я зайшла до них у кімнату, повсюди стояли коробки з медикаментами. А ввечері діти поїхали… Щороку кінець літа — найскладніший для мене період. Саме у цей час хлопці були в оточенні під Хрящуватим. Коли на початку серпня у моєї знайомої загинув син, лучанин Артем Карабан, його додому везли п’ять днів. І мені тоді здавалося це нестерпно довго…
«О 7-й ранку 5 вересня 2014-го востаннє чула голос сина»
— Це тільки вийшли після бою. Брудні такі, чорні від диму… Але живі й усміхнені, — Катерина Олександрівна розказує про кожну світлину. — То хлопчина з Ковеля, отой зі Львова, цей з Луганська… Ось наймолодший захисник, 17 років. Його перезахоронили у 2016–му. Він із Хмельницької області. У цього народився в жовтні син, він його навіть не бачив. А ось мої хлопці з побратимами, коли їхали на фронт. Вони у Сєвєродонецьку сфотографувалися. Всі вдома, тільки моїх нема. Оте фото мені найдужче подобається: Володя так щиро сміється. А це його найкращий друг, живе у сусідньому під`їзді. Декілька днів тому його хлопчику виповнилося два рочки. Я боляче це все переношу. Володя з Дімою після Хрящуватого. Бачиш, який погляд у них?! Вони обоє носили однакові хрести, на яких можна було розібрати ініціали: УНСО (Українська націоналістична самооборона). А з іншої сторони викарбувано номер, позивний і група крові. Те, що на війні найнеобхідніше.
У грудні 2014 року знайшли тіла двох схожих хлопців на Старобільському кладовищі. Тоді експертиза ДНК підтвердила збіг частково і лише з одним із них. Якби вона опізнала Володю й Дмитра мертвими, то отримала б
1 млн 218 тис гривень.
Я просила їх, щоб вони повернулися додому, просто по голосу відчувала, що в них щось не так. 4 вересня о 10–й вечора з ними говорила. А зранку о 7–й Володя дзвонить: «Синок, а чого ти так рано телефонуєш?» — запитую. «Мам, ти розумієш, ми йдемо на завдання і деякий час зв’язку не буде». А Діма все заспокоював: «Мам, не переживай, все буде добре. Це наше останнє завдання і ми 17 числа приїдемо додому». З того часу минуло майже п`ять років…
«Наші сім’ї залишились один на один зі своїм болем»
Жінка у пошуках зниклих синів обійшла вже всі можливі інстанції, спілкувалася із полоненими бійцями та волонтерами, зверталася до СБУ, депутатів, Президента та навіть їздила з іншими матерями до так званої ДНР. Проте поки результатів нема.
Серед 300 портретів на склі ветерана- «айдарівця» Руслана Кашаюка є і брати Хомяки – дорогий подарунок для матері.
— Через два тижні, як мої хлопці зникли, я зрозуміла, що потрібно щось робити, — говорить мама. — І почала шукати зв’язки серед тих, хто в цьому бою був, почала складати списки, зідзвонюватись. Я напам’ять знала всіх зниклих безвісти: день народження, батальйон, позивний і звідки родом. У 2017–му в СБУ я так і сказала, що ви ці списки на Мінські переговори не передаєте, тому їх ніхто й не шукає. Минулого року ми, матері, зустрічалися з координатором ОБСЄ Тоні Фрішом, і він підтвердив, що таких списків не було. Зараз, я надіюсь, щось змінилося. Наші сім’ї залишились один на один зі своїм болем. Єдине, що ми об’єдналися в громадську організацію родин безвісти зниклих «Надія». Залучаємо до себе інших мам. Побачивши на фото наші усміхнені обличчя, декотрі починають коментувати: «Значить, синів знайшли». Ми не повинні одягати чорну хустину, темний одяг і робити кам’яне обличчя, щоб передати, що у нас на серці. Тоді лише ми самі себе вбиваємо. А нам треба жити, шукати дітей. Ми з цієї теми ніколи не сходимо. У храмах моляться за здоров’я моїх синів, і коли в людей з вуст зривається «за погибших», я відразу поправляю. Хтось бачив їх? Ні! От і не говоріть, що вони загинули. Я навіть ніколи такого слова не кажу. Не знаю, що мене чекає, але хлопці повинні повернутись додому.
«Мы — мамы, наша цель — ждать»
У грудні 2014 року знайшли тіла двох схожих хлопців на Старобільському кладовищі. Тоді експертиза ДНК, яку робила Катерина Олександрівна, підтвердила збіг частково і лише з одним із них. Якби вона опізнала Володю й Дмитра мертвими, то отримала б компенсацію — 1 млн 218 тис гривень, і мала б пільги. Однак материнське серце мовчало.
— У мене не було ніякого хвилювання, хоч розумію, що це чиїсь сини, — розповідає мама. — Я навіть не відчуваю, що мої загинули. А потім мені сказали: «Якщо вам не підходять ці два тіла на Старобільському кладовищі, то є ще на Краснопільському». Я й там була, але це не мої діти. Після того бою в мережу виклали відео, на якому серед поранених та загиблих українських солдатів є боєць із паспортом на ім’я Дмитро Хомяк. Бойовик нишпорив по його кишенях, і було помітно, що у хлопчини поранені ноги. Обличчя самого видно не було, але я відразу сказала, що це мій Діма. Діти можуть бути і на території Росії, і на території Чечні. Іноді, коли вони мені сняться, я їм кажу: «Володя, ну коли вже додому? — Мам, скоро, але Діма прийде пізніше. — Ні, — кажу, — ви вдвох пішли, вдвох і повернетесь».
Мені хочеться ці слова цитувати саме мовою оригіналу.
«Мы — мамы, наша цель — ждать. Каждая из нас ведет свое расследование. Мне приходилось в Донецке стоять под дулами автоматов, и страшно не было. Ни одна мышца не дернулась. Здесь намного страшнее. Я стою на своей территории, на своей земле, в своем родном городе, и не знаю, каким калибром по мне могут стрелять. Родственники погибших проходят через суды. Вы не представляете, как это унизительно и больно.
Еще задолго до этой войны знакомая сказала, что нет сейчас такой молодежи, которая смогла бы постоять за Родину. Почему же? Они всегда есть, эти герои. Просто незаметны. А видно их только там, на боевых действиях. Здесь они обычные мальчики. И тот, который плохой и плохо учился в школе, может быть героем на фронте. Я же не учила своих сыновей, что надо защищать Украину?! Я русская и не отказываюсь от своих корней. Но кто мои сыновья?! Их нет дома. Они ушли защищать Украину. И я жду их любыми: без ног, рук, но живыми…»
…Я обійняла її настільки міцно, щоб вона відчула теплі обійми своїх синів і тих українців, які поважають російськомовних, але мислячих людей. А потім ще довго сиділа на тій же лавочці під її будинком. Закінчую там, де й почала. Дивлячись на вікно на дев’ятому поверсі, де живе мама, яка надіється, вірить і чекає…
