• неділя, 19 січня 2020 р.

    Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них пoмре, а мене в дитячий будинок здадуть



    Проходь, чого став? Рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! Роззява! – почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку.

    – А ти, а ти … ти товстий! Ось! – вимовив Влад і презирливо примружив очі.


    – Заздри мовчки, – хмикнув товстун. – Це тому що мені є що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельмешками, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти, – додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом.

    Влад від нахлинулої образи з усієї сили стиснув губи, вони тут же побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав.

    Харчувалися вони на мізерну пенсію бабусі, зрозуміло, що ледь-ледь зводили кінці з кінцями.


    Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Владу доводилося все нести на своїх тендітних плечах.

    – І коли бабця твоя кінці віддасть, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і пізнаєш, – ніяк не вгамовував товстун, роздраконюючи хлопчика все більше і більше.

    – Звідки знаєш? – сторопів Влад і закліпав очима.

    – Мати сказала, – сухо випалив товстий і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком.

    Влад не чув, що ще ніс хлопчисько, він був шокований новиною.
    Схопивши з лавочки перетягнутий скотчем іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому.

    По дорозі він думав про те, як буде один, без бабусі, нікому не потрібний і ніким не зрозумілий.

    – Бабцю, ти тільки живи, добре? – вбіг хлопчисько в будинок, розмазуючи по обличчю сльози.

    Старенька підвелася з ліжка і присіла на його краєчок:

    – Владько, ти чого, внучок? Куди ж я подінуся-то? – додала бабуся і голосно закашлялась.

    – Вєнька сказав, а йому – мати.

    – Не слухай ти його, він поганий. Приляжу я, – ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко.

    Влад дивився на неї і розумів, що бабусі зовсім погана. Стала багато кашляти, майже не встає з ліжка.
    Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були повинні в сусідньому магазині.
    Влад зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив:

    – Я зможу!

    Через пару хвилин він уже стояв у аптеці.

    – Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них пoмре, а мене в дитячим будинок здадуть, – нарікав Владька, ледве стримуючи сльози.

    – Туди тобі й дорога, жебрак! А ну йди звідси! – аптекарка злобно замахнулася рукою. – Іди, кому сказала.

    – Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? – втрутилася молода дівчина, яка весь цей час стояла біля вітрини.

    Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися.

    – Що з бабусею? – поцікавилася незнайомка.

    – Хворіє, кашляє, – настовбурчивши губи, відповів хлопчик.

    – Зараз купимо все, що їй потрібно, – відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі Владу слова.

    Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто відвідувала і хлопчика, і його бабусю.

    Коли бабусі не стало, незнайомка усиновила дитину, яка за цей час дуже звикла до неї.

    Цією незнайомкою була я. Владу зараз двадцять п’ять років. Він відучився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віку.