.jpg)
— Ви знову не той хліб купили, — голос невістки Каті різав вуха, поки я розбирала пакети на кухні. — Я ж просила бездріжджовий. Вп’яте прошу.
Вона демонстративно взяла батон, який я принесла, і покрутила його в руках, ніби це була якась дивна і отруйна гусениця.
— Катюшо, я забула, вибач. Замоталася.
— Ви вічно мотаєтеся, Ганно Петрівно. А нам потім це їсти. У Артемки може бути алергія.
Вона кинула батон на стільницю з таким виглядом, ніби зробила мені велику послугу, не викинувши його в сміттєве відро.
Я проковтнула клубок, що підкотився до горла. Моєму онукові Артему шість років, і у нього ніколи в житті не було алергії на звичайний хліб.
До кімнати заглянув син.
— Мамо, ти мій синій джемпер не бачила?
— Бачила, Олеже. Він у пранні, я вчора…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж збирався його сьогодні одягнути! Ну мамо!
Син зник, залишивши мене з цим його роздратованим «ну мамо», яке останнім часом стало для мене гірше за ляпаса. Я випрала його річ. Я подбала. І я знову виявилася винною.
Я повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Катя вже голосно розповідала по телефону подрузі, що «свекруха знову чудить». Сміх у слухавці був таким же колючим, як і її слова.
Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному будинку. Тепер він гудів, як вулик.
Постійні розмови, дитячий вереск, телевізор, що працює, грюкання дверей. Шумно. Людно. І до нестями самотньо.
Я сіла на край ліжка. Все життя я боялася залишитися одна. Боялася, що діти виростуть і розлетяться, і я буду сидіти в порожніх кімнатах. Якою ж я була дурепою.
Тільки до п’ятдесяти п’яти років я зрозуміла, що найстрашніше — це не порожня квартира, а повний будинок людей, яким ти не потрібна.
Ти для них — безкоштовний додаток. Ходяча функція, яка постійно дає збій. Подай, принеси, випери, але тільки так, як ми сказали. Крок вліво, крок вправо — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Увечері я спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, хмурився.
— Олегу, може, поговоримо?
— Мамо, я працюю, не бачиш? — він не відривав погляду від екрану.
— Я просто хотіла…
— Давай потім, га?
«Потім» ніколи не наставало. У них з Катериною було своє життя, свої плани, свої розмови. А я була… фоном. Як старий диван або набридлий торшер. Ніби і тут, а ніби і ні.
У двері постукали. Це був Артемка.
— Ба, почитай, — він простягнув мені книжку.
Серце на мить забилося радісно. Ось він, мій промінчик. Єдиний, кому я…
— Артем! — тут же з’явилася на порозі Катя. — Я кому сказала, не чіпати бабусю? Іди, у тебе за розкладом планшет.
Вона забрала у нього книгу і повела за руку.
А я залишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері. І в цей момент я зрозуміла, що більше не можу бути просто фоном. Щось мало змінитися. Або я просто зникну в стінах цього будинку, як привид.
Рішення прийшло не відразу. Воно визрівало в мені кілька днів, поки я механічно мила посуд, ходила в магазин і мовчки зносила дрібні уколи.
Воно зміцніло, коли я знайшла в смітнику майже цілу каструлю мого плову — «занадто жирно, у нас дієта».
Я вирішила почати з малого. Зі свого простору.
У суботу вранці, коли всі ще спали, я дістала з антресолей коробки з речами покійного чоловіка.
Його книги, інструменти, старі фотографії. Я почала розбирати їх прямо у вітальні, на великому столі. Я хотіла зробити куточок пам’яті, повісити його портрет.
Першою спустилася Катя. Замерла на порозі, немов побачила тарганів.
— Що це ще таке?
— Доброго ранку, Катю. Я речі розбираю.
— Я бачу. А не можна це робити у своїй кімнаті? Ви всю вітальню захарастили. У нас сьогодні гості прийдуть, між іншим.
— Це і моя вітальня теж, — сказала я тихо, але твердо, сама дивуючись своєму тону. — І це речі твого свекра. Батька Олега.
Катя пирхнула і демонстративно пішла на кухню, голосно гримотячи чайником. Через десять хвилин з’явився Олег.
— Мамо, що ти наробила? Катя каже, ти тут все завалила.
— Я просто хотіла повісити портрет батька. Ось сюди, — я показала на стіну.
— Сюди? — він подивився на стіну, потім на мене. — Ти з глузду з’їхала? У нас тут сучасний дизайн, який ще портрет? Катя сюди модне дзеркало придивилася.
Ось воно як. Дзеркало. Модне. Важливіше за пам’ять про його батька.
— Олегу, це мій дім.
— Ну починається, — він закотив очі. — Вічно ти зі своїм «моїм домом». Ми тут живемо, взагалі-то! Ми ремонт робили!
Ремонт — це пофарбована ними в отруйно-салатовий колір стіна на кухні. Все.
— Тому я і хочу, щоб будинок залишався будинком, а не прохідним двором з модними дзеркалами.
Увечері відбулася головна розмова. Вони підійшли до мене разом, з відрепетируваними серйозними обличчями. Сівши навпроти.
— Мамо, ми тут подумали, — почав Олег вкрадливо. — Цей будинок для нас усіх занадто великий. Комуналка дорога, прибирати важко.
Катя підхопила, дивлячись на мене чесними очима:
— Так, Ганно Петрівно. Ми ж про вас дбаємо. Вам одній буде важко, коли ми вирішимо жити окремо.
Холодок пробіг по моїй спині.
— Це куди ж ви зібралися?
— Ми хочемо продати будинок, — випалив Олег. — Купимо собі хорошу квартиру в новобудові. І тобі. Однокімнатну. Маленьку, затишну. Зате свою.
Я дивилася то на сина, то на невістку. Вони не жартували. Вони все вирішили. Вони вже подумки поділили гроші від продажу мого будинку. Моєї фортеці. Мого життя.
— Продати… мій будинок?
— Ну чому відразу ваш? — нахабно посміхнулася Катя. — Ми тут теж живемо, вкладаємося. Або ви хочете, щоб ми все життя на вас горбатилися, цей особняк обслуговували?
Я встала. Ноги раптом стали ватяними, але я випрямилася.
— Ні.
— Що «ні»? — не зрозумів Олег. — Мамо, це ж вигідно для всіх.
— Я сказала — ні. Цей будинок не продається. Ніколи.
Я подивилася синові прямо в очі. У них не було нічого, крім досади і холодного розрахунку. Маска люблячої сім’ї злетіла остаточно. Я була для них не просто перешкодою.
Я була перешкодою на шляху до їхнього «світлого майбутнього». І вони були готові цю перешкоду знести. За будь-яку ціну.
Моє «ні» зависло в повітрі. Олег почервонів. Катя, навпаки, зблідла, її тонкі губи стиснулися в нитку.
— Ти не зрозуміла, — прошипів син. — Це не прохання. Ми вже й ріелтора знайшли.
— Скасуй ріелтора, — спокійно відповіла я. Спокій дався мені нелегко, всередині все тремтіло, але я знала — варто зараз дати слабину, і вони мене зжеруть.
— Ви будете жити у своїй квартирі і радіти! — верескнула Катя. — Досить нам псувати життя своїм маразмом!
— Катю, — зупинив її Олег, але тут же повернувся до мене. — Мамо, як ти можеш так з нами? З рідним сином? Я ж для сім’ї намагаюся! Для твого онука!
Це був заборонений прийом. Але він більше не працював.
— Мій онук буде приїжджати в гості в цей будинок. У будинок своєї бабусі. А не в безлику новобудову, куплену на кістках пам’яті його діда.
— Ах ось як! — Катя підхопилася. — Значить, ми для вас ніхто? Пожили, допомогли, а тепер пішли геть?
Я подивилася на неї. І вперше за довгий час побачила не переляканою тінню, а господинею свого будинку.
— Ти сама це сказала, Катю. Не я.
Наступні кілька днів перетворилися на пекло. Вони перестали зі мною розмовляти. Не просто ігнорували — вони створювали навколо мене вакуум. Тиша за столом.
Грюкання дверима перед моїм носом. Їжа, яку готували тільки на трьох. Вони намагалися мене вижити.
Але вони прорахувалися. Я більше не боялася порожнечі. Я її прагнула.
У п’ятницю я зробила свій хід. Увечері, коли вони сиділи у вітальні і дивилися якийсь серіал, я увійшла і поклала на стіл два квитки на автобус.
Олег здивовано підвів на мене очі.
— Що це?
— Це квитки. Вам. У ваше місто. На наступну суботу.
Катя вихопила квитки. Її очі округлилися.
— Ви… ви нас виганяєте?
— Я даю вам можливість почати своє, окреме життя. Те, про яке ви так мріяли. Без мене, без цього старого будинку. Я навіть допоможу вам з грошима на перших порах, на оренду квартири.
— Ти… ти не маєш права! — закричав Олег, підхоплюючись. — Це і мій будинок! Я тут прописаний!
— Прописаний, — кивнула я. — Але власник — я. І я втомилася. Я хочу пожити для себе. У тиші.
Він дивився на мене, і я бачила, як в його голові руйнується звичний світ. Світ, де мама завжди була під рукою, завжди зручна, завжди винна.
— Ти пошкодуєш, — вичавив він. — Ти залишишся зовсім одна.
— Я вже була одна. У повному будинку людей. Більше не хочу.
Вони виїжджали через тиждень. Збирали речі мовчки, злобно поглядаючи в мій бік. Артемка плакав, він не розумів, чому вони їдуть від бабусі.
Я обійняла його, поцілувала і пообіцяла, що скоро приїду в гості. І він до мене приїде. Можливо.
Коли за ними зачинилися двері, я повільно пройшла по будинку. Він здавався величезним. Я підійшла до стіни, на яку Катя хотіла повісити дзеркало. Взяла молоток, цвях і портрет чоловіка в важкій дерев’яній рамі.
Кілька точних ударів. Портрет висів на місці. Чоловік дивився на мене з фотографії — молодий, усміхнений.
Я провела рукою по рамі. Будинок завмер, звуки вулиці стали далекими і неважливими.
Не було ні тріумфу, ні всепоглинаючої радості. Було інше почуття. Почуття правильності. Ніби я нарешті навела порядок не тільки в будинку, але і в своїй душі.
Перший місяць був схожий на медовий. Я прокидалася, коли хотіла, а не від гуркоту на кухні.
Я пила каву на веранді, закутавшись у плед, і читала книги, які роками припадали пилом на полицях. Я переставила меблі у вітальні так, як завжди мріяла. Будинок дихав разом зі мною.
Я зрозуміла, що самотність і усамітнення — це зовсім різні речі. Я не була самотня. Я була наодинці з собою. І мені це подобалося.
Дзвінок пролунав наприкінці другого місяця. Номер був Олега. Серце звично забилося, але я взяла трубку спокійно.
— Мамо? — голос сина був стиснутим, сповненим відчаю. — Мамо, у нас біда.
Я присіла на стілець.
— Що сталося, Олегу?
— Катя… вона в лікарні. Дуже серйозно. Потрібні гроші на операцію. Величезні гроші. У мене таких немає.
Він схлипнув. Я ніколи не чула, щоб мій син плакав. Навіть у дитинстві.
— Скільки потрібно? — запитала я, і мій голос був чужим, дерев’яним.
Він назвав суму. Сума була астрономічною. Вона була майже рівною вартості тієї самої однокімнатної квартири, яку вони мені обіцяли.
— Мамо, я тебе благаю. Продай будинок. Це єдиний вихід. Ми потім все повернемо, чесне слово. Врятуй Катю, врятуй нашу сім’ю.
Я мовчала. У голові було порожньо. З одного боку — хвора невістка, мати мого онука. З іншого — брехня, яку я відчувала кожною клітинкою.
— Я подумаю, — сказала я і повісила слухавку.
Весь день я ходила по дому, як у тумані. Я дивилася на портрет чоловіка, на свої квіти, на крісло, в якому любила читати. І я розуміла, що це перевірка. Остання.
Увечері я зателефонувала своїй старій подрузі в їхнє місто. Просто поговорити. Про погоду, про здоров’я. А потім ніби ненароком запитала, чи не чула вона щось про Катю.
— Про Катьку? — весело відгукнулася подруга. — Та що їй станеться. Бачила її вчора в торговому центрі. Шубу собі вибирала. Сказала, що скоро переїжджають у нову квартиру, ось і оновлює гардероб.
Світ не перевернувся. Він просто став на своє місце. Всі до єдиного шматочка пазла зійшлися в потворну, але до болю ясну картину.
Я налила собі келих червоного. Сіла в своє улюблене крісло. І коли телефон знову задзвонив, я відповіла відразу.
— Ну що, мамо? Ти надумала? — голос Олега тремтів від нетерпіння.
— Надумала, синку.
— І що? Ти продаєш?
— Ні.
На тому кінці дроту зависла здивована тиша.
— Як… ні? Ти що, хочеш, щоб Катя страждала?
— Передай Каті, що норкова шуба їй дуже личить. Особливо до лікарняного ліжка, — сказала я і посміхнулася.
І ще передай, що грошей не буде. Ніколи. І дзвонити сюди більше не потрібно. Цей номер скоро перестане існувати.
Я натиснула «відбій» до того, як він встиг щось відповісти.
Я допила напій, дивлячись у вікно на сад, що темнів. Я не відчувала себе переможницею.
Я відчувала себе хірургом, який щойно ампутував безнадійно хвору частину свого життя. Було боляче. Але це був біль, який веде до зцілення.
Тепер я точно знала: найстрашніше — це не порожній будинок. Найстрашніше — це коли ти готовий віддати все заради тих, хто готовий забрати у тебе останнє. І найважливіше — вчасно це зрозуміти.
