Лариса нарешті могла зітхнути з полегшенням. Багаторічний марафон під назвою “будівництво” фінішував, забравши в них із чоловіком, Андрієм, чимало сил, нервів, здоров’я та, звичайно, коштів. Але результат того вартий! Новий будинок тішив око: просторі, світлі кімнати, величезна кухня, високі стелі. Діти – сімнадцятирічний Максим та п’ятнадцятирічна Софія – просто сяяли, отримавши нарешті кожен свій особистий простір, де вони самі собі господарі.
Особливою гордістю Лариси була кухня-мрія: новенькі місткі шафи, великий холодильник, затишна обідня зона. У великій спальні – їхнє з Андрієм двоспальне ліжко і власний шифоньєр, а вечорами вся родина збиралася у вітальні на м’якому кутовому дивані, щоб подивитися кіно чи просто поговорити.
Зводити будинок почали, коли в старій хатинці стало зовсім тісно. Четверо в двох крихітних кімнатах – це був справжній виклик. Швидко залили фундамент, але потім довелося гальмувати. Два довгих роки сім’я Ковальчуків посилено збирала гроші. Андрій брався за будь-яку роботу, окрім основної, а Лариса, працюючи у школі, ще й тримала велике господарство. Корови-годувальниці забезпечували молоком і приносили копійку в бюджет.
Коли піднялися стіни, Лариса раділа, немов дитина. Щоб накрити дах того ж року, довелося влізти в борги, але до осені дах став. І знову пауза – треба віддавати позичене. Потім, потихеньку, відмовляючи собі в усьому, поставили вікна, зробили внутрішні роботи. Нарешті, будівництво закінчилося. І Лариса, і Андрій відчули, як гора звалилася з плечей.
Тепер постало питання про стару хату. Лариса одразу запланувала: знесемо – і буде там гараж. Андрій обіцяв: “Навесні точно знесемо!” Але щовесни з’являлися нові пріоритети: то веранду треба прибудувати, то сарай перебудувати, то просто відпочити хочеться. Так хатинка і стояла, псуючи вигляд.
Зрештою, стара будівля, не дочекавшись господарів, почала руйнуватися сама. А тут – оказія: Андрій пошкодив ногу.
“Мабуть, ще рік постоїть,” – знітився він.
Лариса була категорична: “Ні! Шукай, хто розбере. Справи справами, але така будівля у дворі! Не дай Боже, завалить когось старим мотлохом!” Андрій погодився і кинув клич, запропонувавши 10 тисяч гривень за повний розбір. Але місцеві чоловіки, які нудилися від неробства, тільки хитали головами. “Десять тисяч? За таку роботу? За ці гроші соромно навіть з дивана вставати!” – посміхалися вони.
Увечері Лариса, почувши про таку чоловічу “відмовку”, розсердилася: “Як це – нікого не знайти? За такі гроші? Ти, Романе, просто погано шукав!” Андрій, ображений, запропонував: “Не віриш – спробуй сама!”
Лариса взялася до справи. Через знайомих вона нарешті знайшла бригаду. Їй сказали, що завтра майстри будуть.
Наступного ранку вона вийшла у двір і… застигла від подиву.
Біля старої хати стояли троє. Але це були не кремезні чоловіки, а три юнаки, на вигляд не старші за її сина Максима. Вони були зібрані, з інструментами, але такі юні!
“Ви хто, хлопці? Де ваші батьки чи старші?” – здивовано запитала Лариса. Один із них, найвищий, представився:
“Ярослав. А це Богдан та Дмитро. Ми і є бригада, пані Ларисо. Прийшли розбирати вашу хату.”
Лариса склала руки на грудях, її обличчя виражало суміш здивування і обурення. “Вибачте, але… ви ж ще зовсім діти! Вам, мабуть, сімнадцять? Хіба вам не потрібно вчитися, набиратися сил? А не робити таку важку роботу!” – її материнське серце протестувало.
Хлопці перезирнулися й усміхнулися. Ярослав спокійно, але з гідністю, відповів: “Ми вчимося, пані Ларисо, не хвилюйтеся. Навчання – в першу чергу. Але коли є можливість, ми працюємо. Ціле літо ми збираємо гроші. Кожен на свої потреби, щоб не просити в батьків. Мені потрібен ноутбук для програмування, Богдан збирає на професійний фотоапарат, а Дмитро…” – він кивнув на третього хлопця, – “…збирає на курси водіння і навіть хоче подарувати батькам нову пральну машину, бо їхня зламалася. Ми вважаємо, що краще так, ніж цілими днями сидіти вдома і нічого не робити”.
Лариса стояла приголомшена. Вона згадала, як місцеві чоловіки відмовилися від роботи, бо “мало платять”, а ці юні хлопці, віком з її власних дітей, ставилися до праці з такою відповідальністю і гідністю. Вони не просто заробляли – вони виявляли турботу про своїх батьків.
Погляд її пом’якшав, але тут її пронизала гірка думка: А чим займаються мої Максим і Софія? Вони радіють своїм новим кімнатам і вимагають новітні гаджети. Вони звикли, що батьки забезпечують їхні потреби, і ніколи б не подумали самі заробляти на щось більше, а тим більше – допомагати батькам чи робити подарунки.
Лариса зрозуміла: вона виховувала їх неправильно. Вона думала, що буде працювати за дітей, щоб їм було легше, але тепер побачила, що праця в усі часи робить людину гідною.
“Хлопці,” – сказала вона рішуче, – “я захоплююся вами. Ви можете починати. Я вам допоможу з водою, обідом. А я зараз повернуся не сама.”
Вона швидким кроком пішла до нового будинку. Зайшла в вітальню, де Максим грав на приставці, а Софія скролила стрічку новин.
“Максиме, Софіє, відкладайте свої справи. Йдемо працювати,” – голос Лариси був сталевим.
Діти здивовано підвелися. “Мамо, працювати? У нас же є люди!” – обурився Максим.
“Є. І вони ваші однолітки. Вони приїхали, щоб заробити на свої мрії та допомогти батькам, – Лариса підійшла ближче. – А ви будете сидіти і дивитися, як вони розбирають нашу стару хату? Ні, ми будемо допомагати! Ви повинні навчитися поважати чужу працю і робити свою. Принесете відра і рукавички. Сьогодні ви стаєте частиною бригади!”
Лариса відчула полегшення. Це був її перший, але дуже важливий крок до правильного виховання.
Вона повернулася до Ярослава, Богдана і Дмитра, а позаду неї стояли її дещо збентежені, але вже з рукавичками, діти.
“Знайомтеся, хлопці, це мої помічники. Вони готові працювати.”
Сімнадцятирічний Максим подивився на своїх ровесників, і вперше за довгий час у його очах з’явилася не вимога, а цікавість. Робота почалася, і Лариса знала, що цей день змінить не лише її двір, але й погляди її власних дітей на життя.
