— Подивися, Лідочко, що за біда на дворі, — промовив Ігор Степанович, звертаючись до фотографії на тумбочці біля ліжка. — Як думаєш, дах не знесе?
Гроза, що обрушилася на село, здавалося, вирішила не просто налякати — стерти його з карти. Старі тополі гнулися до самої землі, дахи скрипіли від натиску вітру, а домашня птиця з шипінням забивалася в кутки сараїв. Навіть ті, хто прожив у селі все життя і бачив чимало, сьогодні вважали за краще зачинитися в будинках і мовчки читати молитви.
Ігор Степанович дивився у вікно, але бачив зовсім не бурю. Всі його дні, немов краплі дощу на склі, злилися в один — сірий, холодний, без початку і кінця. Вчора. Сьогодні. Завтра. Все одно.
На знімку Ліда посміхалася йому з далекого літнього дня. Три роки минуло, як вона пішла, а він все продовжував з нею розмовляти: радився, скаржився, ділився новинами і думками.
Сусіди вважали, що у нього трохи «поїхав дах».
— Завтра, напевно, варто сходити в ліс, подивитися, скільки дерев повалено, — пробурмотів він, відвівши погляд від вікна.
Ранок настав з якоюсь незвичайною тишею. Такою дзвінкою, що аж вуха закладало. Буря минула, залишивши після себе поламані гілки, вибиті черепиці і величезні калюжі.
Натягнувши гумові чоботи і взявши з собою стару палицю — без неї по розмоклій стежці не пройти, — Ігор вийшов до лісу. Не сказати, щоб йому був дуже потрібен ліс. Просто вдома стіни ніби тиснули, а ліс — він мовчить і питань не задає.
За селом картина була важкою: вирвані з корінням сосни, тріснуті стовбури, затоплені струмки. Ігор похмуро пробирався через хаос.
— Весела картина, — буркнув він, відштовхуючи палицею одне з повалених дерев.
Раптом він завмер. Прислухався. Спочатку — нічого. А потім — писк. Слабкий, тонкий, ніби його й не було. Здалося? Але звук повторився — жалісний, безвихідний. Ігор примружився, визначаючи напрямок.
— Хто знає, — пробурмотів він і все ж зробив крок убік.
І знову — той самий писк. Йде звідкись з-під гілок.
Він стояв, борючись із внутрішнім голосом. Навіщо? Що там може бути — поранена пташка, жаба, сміття? Чи варто?
Але руки вже тягнулися. Він почав розгрібати зламані гілки. Спочатку побачив просто брудну купку. Потім вона ворухнулася. І в очі йому втупилися крихітні оченята — повні страху, як у живої істоти, яку щойно витягли з того світу.
Цуценя. Брудна грудка, не більша за долоню.
— Ось навіщо ти мені, скажи, здався? — тихо запитав Ігор, вже знаючи, що піти просто так він не зможе.
Він присів на край канави, дивлячись на тремтяче цуценя, яке тримав у долонях. Той ледь дихав, не видаючи жодного звуку — наче навіть на схлип сил не залишилося.
— Що з тобою робити тепер?
Малюк тільки ледь помітно тремтів, грудна клітка швидко піднімалася і опускалася. Навколо — ні сліду інших цуценят, ні матері. Ліс після шторму виглядав жахливо.
— Це не моє. Природа знає, як бути, — сказав Ігор, акуратно поклавши цуценя на суху купину. — Хто міцний, той виживе.
Він розвернувся і пішов назад. З кожним кроком у грудях все сильніше нило.
Вночі йому наснилася Ліда. Молода, красива, в синій сукні, яку він особливо любив. Вона стояла біля вікна, дивилася в бік лісу. Мовчала. Але Ігор знав — не дарма вона йому наснилася.
Він прокинувся в поту. Було ще темно, тільки ледь-ледь сіріло за вікном. Майже п’ята ранку.
— Зовсім дах поїхав… — буркнув він, натягуючи чоботи і куртку. — Через якусь грудку вовни сон втратив.
Дорога в ліс стала ще важчою: земля розкисла, стежка ковзала, двічі він ледь не розтягнувся, голосно лаючись на все підряд — і на погоду, і на себе, і на цього чортового цуценя.
На тому місці нікого не було. Ігор з полегшенням видихнув: «Напевно, мати знайшлася. Або хтось інший підібрав». Але думка, що цуценя могли знайти, ніяк не в’язалася з реальністю: мати б повернулася давно, а чужих тут в таку рань — нікого.
Він зробив коло, нібито «про всяк випадок». І раптом побачив: під стовбуром похиленої берези, на крихітній сухій плямі, сиділо воно — те саме цуценя. Тихе, нерухоме. Тільки очі — живі. Чекав.
— Уперте ти, однак, — хмикнув Ігор. — Прямо як я.
Він тут же осікся. Звідки це — «як я»?
Але в цій брудній грудці було щось своє. Таке ж самотнє, уперте, зламане…
Цуценя тільки дивилося. Прямо. Мовчки. Ніби знало: повернеться. Дочекається.
— Ну добре, хай буде що буде.
Він підняв його, воно майже нічого не важило. Загорнув у куртку, притиснув до грудей і пішов додому, відчуваючи, як під його рукою часто-часто б’ється маленьке серце.
День був важким. Цуценя відмовлялося їсти, не пило. Ігор пробував поїти його молоком, капав з піпетки — без толку.
— Як же тебе звати? — втомлено промовив він до вечора. — Нехай будеш Тимка. Був у нас такий пес. Розумний був. Якщо виживеш — ім’я виправдаєш.
Під ранок його розбудив тонкий звук. У коробці, де він влаштував Тимку, щось скиглило. Увімкнувши нічник, Ігор побачив, як цуценя, тремтячи, сидить, намагаючись утриматися на лапах, і тягнеться поглядом до нього.
— Що таке?
Він опустив руку. Тимка лизнув пальці. Слабо, але точно. Ігор зрозумів: голодний.
— Ах ти ж, моя біда…
Значить, не все втрачено. Він живий. І хоче жити.
Ігор, крекчучи, пішов на кухню. Зварив кашу на бульйоні, нарізав м’ясо. Все змішав.
— Ну, давай. На, малюк.
Цуценя понюхало, зробило крок — і почало їсти. Поспішно, захлинаючись.
— Ось так, — Ігор посміхнувся. — Хто чіпляється за життя — той і перемагає. Правда, Тимка?
Цуценя підняло мордочку і дивилося так, ніби розуміло кожне сказане слово.
Через тиждень Тимка зміцнів настільки, що вже носився по дому як вихор. Ігор зробив для нього лежанку в кутку кухні, але користі від неї було мало: цуценя засинало виключно біля нього — біля ніг або притиснувшись боком.
З’ясувалося, що турбот з появою цуценяти чимало. Його потрібно годувати за розкладом, виводити гуляти, вчити простим командам. Ігор згадав, що у Ліди десь була стара книжка про собак — точно, на верхній полиці в шафі, вся в пилу, забута.
— Дивись, Лідочко, — говорив він, звертаючись до фотографії дружини, показуючи їй Тимку, який в цей час крутився дзиґою, ловлячи власний хвіст. — Тимка. З лісу. Всі твердили: не викарабкається. А він, дивись, який спритний!
Іноді Ігорю здавалося, що на знімку Ліда посміхається трохи тепліше, коли він говорить про них з Тимкою.
Повсякденні справи — застелити ліжко, поснідати, привести в порядок бороду — набули нового сенсу. Тепер до них додалися ранкові та вечірні прогулянки, приготування їжі для пса, метушня на підлозі.
А Тимка весь цей час дивився на Ігоря так, ніби весь його світ обертався навколо нього одного.
— За що ж ти мене так любиш? — запитував він його. — Адже я тебе відразу покинув, пам’ятаєш? А ти все одно дочекався…
Цуценя, схиляючи голову набік, ніби відповіло без слів: «Ну і що? Головне — ти ж прийшов».
Перший сніг випав несподівано — на самому початку листопада. Вони з Тимкою поверталися з вечірньої прогулянки, коли великі білі пластівці почали опускатися на холодну землю.
— Дивись, зима завітала, — промовив Ігор, закидаючи голову і ловлячи сніг у бороду.
Тимка, вже підрісший, але ще незграбний і з лапами, немов від дорослої собаки, стрибав навколо, ловлячи сніжинки пащею.
Але тут налетів вітер, кинув в обличчя жменю колючих крижаних крупинок. Ігор скривився:
— Ходімо, малий, додому. Не подобається мені небо — хуртовина почнеться.
Тимка ніби зрозумів — притиснувся до ноги, і вони поспішили в бік будинку.
Вночі почалася справжня хуртовина. Вітер вив у трубі, сніг бив по вікнах, немов хтось наполегливо просився всередину. Ігор прокинувся від цього шуму, потягнувся рукою — цуценя поруч не виявилося.
— Тимка? — покликав він у темряві. — Ти де, га?
Відповіді не було.
Він підвівся на ліктях, прислухався. Тимка зазвичай відгукувався відразу.
— Тим?!
Десь у будинку почувся дивний шурхіт, ніби хтось рвав тканину. Ігор схопив телефон, увімкнув ліхтарик і поспішив до вітальні.
На підлозі витягнувся Тимка. Він часто і важко дихав, хапаючи повітря відкритою пащею. Поруч валявся розірваний килимок — мабуть, у нападі схопив його зубами.
— Тимка! Що з тобою?!
Цуценя не відповіло, тільки глухо застогнало, і цей звук здався Ігорю нелюдськи страшним.
— Спокійно, спокійно, малюк, — він опустився на коліна і намагався зрозуміти, що відбувається.
Живіт пса був роздутий, очі закочувалися. Ігор метався по будинку в паніці — лікарів у селі немає, ветеринара тим більше. А за вікнами реве заметіль…
Він гладив Тимку, бурмотів незв’язні слова, намагався напоїти — все безрезультатно. Цуценя скручувало в судомах.
— Думай, Ігорю, думай! У кого ж був пес… Михалич? Ні, у Павленків. Точно. У них вівчарка, значить, знають, до кого звернутися!
О четвертій ранку, не замислюючись, Ігор загорнув цуценя в ковдру і кинувся на вулицю. Сніг сліпив обличчя, вітер збивав з ніг. Будинок Павленків — на іншому краю села, зазвичай п’ятнадцять хвилин, але зараз — як шлях через півсвіту.
— Тримайся, малюк… тільки тримайся, — шепотів Ігор, притискаючи Тимку до грудей. — Не смій зараз йти.
У будинку було темно. Він постукав у двері з такою силою, що прокинулася вся вулиця.
— Павленко! — перекрикував бурю. — Відчиняй, заради Бога!
Двері відчинилися за хвилину. На порозі стояв сонний Павленко.
— Ігорю? Ти що, з глузду з’їхав? Чого кричиш?
— Цуценя… йому погано… — важко дихаючи, прохрипів Ігор і ввалився в будинок.
— Той, з лісу? А я при чому?
— У тебе ж вівчарка була. До якого ветеринара возили?
— У райцентр, до Миколайовича… Але ти з глузду з’їхав! Ніч же, заметіль, дороги завалені!
Ігор вчепився в нього обома руками:
— Дзвони! Прямо зараз. Я заплачу.
Павленко, дивлячись в очі сусіда, швидко відкрив контакт у телефоні. Миколайович, бурчачи і проклинаючи ніч, погодився приїхати, але сказав, що до села не дістанеться.
— Чекай біля повороту. Далі — пішки не проберуся. За годину буду.
Павленко дав ключі від своєї «Ниви».
— Зчеплення не рви, зрозумів? Тільки обережно!
Ігор, не відповідаючи, кинувся до машини. Він колись водив — давно, але руки пам’ятали.
Ця година стала мукою. Машину носило по снігу, двірники ледве справлялися, а Тимка на сусідньому сидінні здавався неживим.
Біля повороту стояв Миколайович з валізою. Оглянув цуценя — і його обличчя стало серйозним.
— Схоже, заворот кишок.
У дорозі він робив уколи, перевіряв пульс, щось бурмотів. Ігор лише мовчки гнав машину вперед.
— Викарабкається, — нарешті сказав лікар. — Але ти, чоловіче, з мізками не дружиш. Кістками, кажеш, годував?
— Так… просив. Тільки один раз…
— Ось цей один раз і міг стати останнім. Ніколи, чуєш, ніколи не давай трубчасті кістки.
Коли повернулися, Ігор не відходив від Тимки. Він сидів поруч до самого ранку, слухаючи, як рівно дихає цуценя. Воно було живим. Слабким, знесиленим — але живим.
І в ту хвилину, вперше за три роки після відходу Ліді, Ігор заплакав. По-справжньому. Без сорому. Поруч Тимка відкрив очі, торкнувся його долоні вологим носом.
— Пробач мене… — шепотів Ігор. — Ми з тобою впоралися. Чуєш? Впоралися…
— Ігорю, та ти з ним як з немовлям! — посміхався Павленко, спостерігаючи, як той акуратно витирає Тимці лапи після прогулянки.
— А як інакше? Адже він все відчуває.
Тепер Ігор був зовсім іншим. Той, хто ще недавно шарахався від людей, щоранку гуляв по селу з Тимкою. Старенькі посміхалися, простягали печиво, чоловіки цікавилися, як там «лісовий гість».
А Тимка ріс — вуха стоячи, хвіст кільцем, очі розумні. З брудної грудки вийшов справжній красень.
— Так, міцний малий, — хитали головами селяни. — Може, і справді, вовченя?
Ігор тільки посміхався. Він знав: Тимка — з тих, хто не здається. Як і він сам.
На зборах з приводу колодязя до нього підсіла Марія, вдова з сусіднього будинку.
— Слухай, Ігорю… я тут пирогів напекла. Приходь. З Тимкою.
Він хотів відмовитися. Але побачив очі — теплі, рідні. Тимка лизнув їй руку.
— Якщо Тимці можна — зайду, — буркнув він.
Увечері одягнув сорочку ошатнішу, причесав бороду.
— Лідочка, ти не проти? Просто чай, нічого більше…
І йому здалося — з фотографії вона дивиться м’яко, ніби дозволяє.
На ґанку Тимка вже чекав.
— Ну що, час нам?
Пес виляв хвостом.
— Зібрався на побачення? — підколов Павленко.
— А чому ні? — Ігор посміхнувся.
— Сам же казав: навіщо тобі той цуценя? Не жилець…
Ігор завмер. Тимка терся біля його ніг — теплий, справжній.
— Я і сам думав, що недовго протягну, — тихо сказав він. — А тепер ось — живемо.
І вони пішли вздовж вулиці. Людина і пес, яких життя вже майже зламало — але не добило. Тому що вони знайшли одне одного.
