В урочищі Сандармох у Карелії, у холодній північній землі, більшовицький режим знищив серце української нації — цвіт інтелігенції, тих, хто творив, думав, відчував і мріяв українською.
Того дня радянські кати розстріляли понад сотню наших митців, науковців, письменників, поетів, драматургів, режисерів, художників, істориків — людей, які несли Україну у своєму серці та слові. Їхня «вина» була одна — вони були українцями, вони мислили вільно, писали українською, плекали національну гідність, не корилися московському диктату.
Серед убитих — Лесь Курбас, геніальний реформатор українського театру; Микола Зеров, блискучий поет-неокласик, перекладач і літературознавець; Микола Куліш, драматург, чиї п’єси відкривали очі суспільству; Валер’ян Підмогильний, автор «Міста» — першого урбаністичного роману українською; Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний — і ще десятки, сотні імен, які мали би визначати обличчя української культури ХХ століття.
Їх розстрілювали в лісі, вночі, партіями по кілька десятків осіб. У ті дні — з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року — в Сандармосі було страчено 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Більше тисячі життів — обірваних без суду, без слідства, без права на пам’ять.
Загалом, за час існування Соловецького табору, а потім спецв’язниці НКВС, там загинуло близько 50 тисяч осіб — людей різних націй, але серед них українців було особливо багато.
Через десятиліття, уже після війни, історики, письменники й науковці назвали цей знищений духовний рух «Розстріляним Відродженням» — покоління, яке могло зробити Україну однією з найосвіченіших і найрозвиненіших культур Європи. Але його свідомо, методично, жорстоко винищили.
Сандармох — це не просто місце масового поховання. Це відкрита рана нашої національної пам’яті, свідчення геноциду проти українського духу.
Там спочивають ті, хто мав би бути в підручниках, на сцені, у музеях, у пам’яті кожного.
Вони не вмерли — їх убили. Але їхні слова, їхні думки, їхня любов до України живе.
Сандармох — злочин без терміну давності.
Ми зобов’язані пам’ятати.
Бо забуття — це друге вбивство.
