– Давай із собою пампушок візьмемо. Пити одну каву вже не можна. Кожен на своїй дієті сидить, але ж ми не винні.

– Давай, хай заздрять.

Телефон завібрував на столі. Номер невідомий.

– Хто це ще? Нас уже загубили?

– Ні, це, напевно, клієнт. Відповідай.

‐ Катерино, не знаю вашого по батькові. Ваш чоловік потрапив в дорожню пригоду і перебуває у третій міській.

– Це жарт? Яка може бути дорожня пригода, він не має посвідчення водія, та й машини в нього немає.

– Він був пасажиром. Він зміг згадати напам’ять лише ваш номер. Стан важкий.

– Зачекайте…

Катерина хотіла сказати, що вони з чоловіком вирішили розлучитись і вже не живуть разом цілий місяць, але не встигла. На розлучення ще не подали.

Катерина не встигала, наказала зробити це Дмитру, а він просто тягнув час. Чекав поки ситуація вирішиться сама. Причиною сварки стала зрада Дмитра. А зараз це.

Доглядати? Відновлювати? А якщо він… Поки що вона дружина, навіть заяви на розлучення немає. Катерина розгубилася. Начебто він її чоловік, а начебто і все скінчено між ними.

– Що ти стоїш? Викликай таксі, я схожу до начальниці, поясню ситуацію. Дзвони.

Катерина їхала в таксі, думки плуталися в голові. Треба буде повідомити його матері, тільки спочатку треба все дізнатися.

Дмитро був у тяжкому стані.

– Потрібне оперативне втручання, і не одне. Першу допомогу надано, а далі – час покаже. Якщо він житиме, то лише у кріслі.

– Його супутниці пощастило більше, нічого не зламала, тільки дитину втратила. Хоча для неї й це тяжко. Сестра? Його, чи ваша?

– Супутниця? Хіба це не таксі?

– Ні. Вона нічого не могла сказати, а ваш чоловік сказав про неї, що сестра. Вона спить, їй зробили заспокійливе, бо дуже нервова. Дитину втратила і більше не зможе мати. Зайдіть і побачите самі. За кермом була вона.

– У чоловіка немає сестер, та й у мене також.

– Мені не цікаві ваші родинні зв’язки. Якщо бажаєте побачити, то шоста палата. Чергувати у чоловіка не треба. Ми просто зобов’язані повідомити… Ваш номер є, якщо щось зміниться – повідомимо.

Катерина йшла по коридору, а потім згадала про супутницю чоловіка. Повернулась і знайшла шосту палату. Два ліжка, на одному жінка років п’ятдесяти читала книгу, на другій спала молода дівчина, зовсім молода.

– Ви родичка? Жаль дівчинку. Привезли з дорожньої пригоди, дитину втратила і мати більше не зможе. Як її звуть?

Катерина впізнала у ній нову сусідку. Не зовсім нову, пів року тому винайняла квартиру в їхньому під’їзді. Може, просто підвозив? Адже зрадив він їй тоді зовсім з іншою.

– Не знаю. Я, мабуть, помилилася палатою. Вибачте.

– Помилились, буває… – Катя не встигла піти, як жінка заговорила знову. – Я думала, що ви родичка. Насправді це коханка того чоловіка, який дуже поганий. Коханка покалічила, а дружині тепер доглядати його до кінця життя.

Катя вискочила з палати. У голові крутилися слова жінки – коханка. Потрібно було давно подавати на розлучення, чому вона не зробила цього сама. Зараз би нічого цього не знала, а якби знала, то поставилася б не так.

Була ще одна проблема, треба все повідомити матір Дмитра. У неї хворе серце. Катерина вирішила поки що мовчати, нехай усе проясниться. Завтра, післязавтра… Але свекруха зателефонувала сама.

– Катю, чому у Діми вимкнено телефон. Він обіцяв приїхати, а його нема.

– У нього телефон зламався. Роботи багато, поки не приїде.

– Нехай подзвонить із твого. Чого ти мовчиш? Чи трапилося щось?

– Я приїду до вас завтра. Давно треба було розповісти. Ми з ним не живемо разом.

– Як це? А де ж він?

– Я приїду і все розповім. Вибачте, мені треба йти.

У лікарні все було, як і раніше. Катерина поїхала до свекрухи. Розмова була складна, зі сльозами, ліками.

– Я поїду до нього.

– Він у реанімації, туди не пускають. Я вас триматиму в курсі.

Дмитро не вижив. Може це і на краще, ніж до кінця життя бути тягарем дружині, яку зраджував. Коханки на похованні не було, хоча її вже виписали. Катерина не дуже й хотіла її бачити. Та й для його матері це було б ще одним потрясінням.

Наталя прийшла за тиждень після похорону. Увечері пролунав стукіт у двері. Катя відчинила.

– Тепер нам ділити нема кого. Я Наталя, і прийшла по компенсацію. Ми хотіли одружитися після вашого розлучення, чекали на дитину. Тепер я не можу мати дітей.

– Я втратила все, – машину, кохану людину і дитину. Дітей у мене більше не буде. Буде справедливо, якщо половину квартири, яка належала Дімі, ти віддаси мені. Я візьму грошима.

– Круто! Оплески!

– Має ж бути хоч якась компенсація!

– А закон є такий?

– Ти сама знаєш, що ні, але по-людськи ти мене маєш зрозуміти. Я втратила все! Мене навіть із роботи звільнили, там потрібна машина. Батьки купувати нову відмовилися, а батько взагалі зі мною не спілкується, бо Діма був одружений.

– І ти вирішила знайти винних?

– Діма мене любив! Якби він був живий, то ви ділили б цю квартиру при розлученні. Значить, половина повинна бути моя!

– Але ж ми не розлучилися! Квартира буде моя. Компенсації не буде!

Через три дні зателефонувала свекруха. Дітей, окрім Дмитра, у неї не було.

– Катю, що відбувається? До мене з’явилася якась дівчина. Запевняла мене, що жила з Дімою. Усього наговорила. Що робити, я зовсім розгубилася.

– А вона все про кохання, про Діму, про квартиру мою, про компенсацію. У мене ж нікого немає, а може вона шахрайка? Вона ще хотіла приїхати. Їй жити нема де. Невже вона буде в мене?

– Заспокойтеся, ліки прийміть. Нікому не відчиняйте. Я приїду вранці, завтра вихідний.

– Катю, а можеш приїхати зараз, я оплачу тобі таксі.

– Добре, але я сама оплачу. За пів години я у вас.

Свекруху було шкода. Сина втратила, а тут ще ця наречена, що не відбулася. Катя поїхала до неї, добре, що це було не так далеко. Вони проговорили аж до ночі. Свекруха плакала, про коханок сина вона нічого не знала.

– Я все вирішила! – Сказала вона вранці Каті. – Син у мене був один, дружина в нього була одна. Я напишу дарчу на цю квартиру. Хай усе буде тобі.

– Ти мене не покинула, приїжджаєш по першому дзвінку. Мені вже шістдесят, – Діма моя єдина і пізня дитина, але ти ж знаєш про моє здоров’я. Рідні у мене немає. Дай тільки дожити у цій квартирі.

– Навіщо такі складнощі. Вам не так багато років.

– Я знаю, але втрата сина підірвала моє здоров’я. А вчора ще ця… Я все вирішила, а поки що проведи вихідні зі мною. Раптом ця знову прийде.

– Добре. Тоді ходімо прогуляємося. Вам, та й мені теж, корисно змінити обстановку.

Вони гуляли, а коли прийшли, то побачили біля квартири Наталю та дві її валізи. Вона розгубилася побачивши вдову Дмитра.

– Не розмовляйте з нею. Дайте мені ключі, я відчиню, – тихо прошепотіла Катя свекрусі.

Вони мовчки пройшли повз Наташу і зачинили двері. Та зрозуміла, що сперечатися і щось вимагати в присутності Катерини марно. Довелося піти.

– Ось бачиш яка нахабна! Я її боюсь.

– Просто не відчиняйте нікому двері. Я дзвонитиму телефоном. А її я знайду та поговорю. Вона більше не прийде сюди.

– У понеділок ми все повинні оформити.

– Добре, якщо ви наполягаєте, то так і зробимо. Тільки для вас нічого не зміниться. Ви житимете тут.

– Дякую тобі. Думала, що одна залишусь на старості років.

Катерина прийняла квартиру свекрухи, як дар. Звичайно, там залишилася жити мати її покійного чоловіка, виганяти її Катя не збиралася.

Книги про виховання

Просто, це було спокійніше для самої жінки, так би мовити, захист від шахраїв. Катерина не забувала свекруху, відвідувала, дзвонила. А за чотири роки Катя вийшла заміж. До колишньої свекрухи вона вже приїжджала з дітьми.

– Ось і знадобиться моя квартира. Дякую тобі, дочко, за все! За онуків, за спокій на старість років…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”