– Невже вкрали? – прошепотіла Марина, дивлячись у порожній сейф.
Металева коробка зяяла темнотою. Її пальці тремтіли, намацуючи холодні стіни там, де мали лежати пачки купюр. Нічого. Навіть конверта не лишилося.
Серце закалатало так сильно, що довелося схопитися за дверцята шафи. З кухні долинав звичний дзвін ложечок об порцеляну – батьки пили вечірній чай.
Марина влетіла до кухні. Мати неквапливо розмішувала цукор, батько гортав газету. На столі стояла вазочка з печивом «Цукрове», як у дитинстві.
– Мамо, де гроші із сейфа?
Галина Іванівна підвела погляд, немов дивуючись питанню. Відпила чай, акуратно поставила кухоль на блюдце.
– А чого ти так дивишся? Ми гроші на дачу витратили, – вона знизала плечима. – Все одно тобі на квартиру б не вистачило.
Марина відчула, як підлога йде з-під ніг.
Вона стояла посеред кухні, не маючи сили поворухнутися. Слова матері все ще дзвеніли у вухах. Батько продовжував читати газету, зрідка відкушуючи печиво.
– Вісімсот тисяч… – зітхнула вона. – Шість років я їх збирала.
– Ну то й що? – Галина Іванівна встала, ополоснула кухоль під краном. – Ми на твою освіту більше витратили. Репетитори, університет, гуртожиток.
Шість років тому Марина влаштувалася менеджером у торгівельну компанію, одразу після університету.
Зарплата невелика, але стабільна. Вона урізала всі витрати: обідала локшиною швидкого приготування, одяг купувала у секонд-хенді, від зустрічей із подругами у кафе відмовлялася.
– Навіщо тобі квартира? – мати витирала руки рушником із вишитими півнями. – Заміж вийдеш, чоловік забезпечить.
Перші два роки гроші лежали на карті. Згодом трапилася та історія – хтось спробував зламати її онлайн-банк. Слава богу, банк заблокував підозрілу операцію. Але страх лишився.
– Мамо, можна я зберігатиму накопичення у вас у сейфі? – спитала вона тоді, три роки тому. – В орендованій квартирі страшно тримати.
– Звісно, доню, – Галина Іванівна навіть усміхнулася. – Які проблеми? В нас надійно.
Сергій Петрович тоді мовчки кивнув, відірвавшись від телевізора.
Щомісяця Марина приносила чергову пачку купюр. Складала у конверт, підписувала суму. Мати прибирала гроші в сейф – старий, радянський, вбудований у стіну тієї кімнати, що колись належала Марині.
– Твоя колишня кімната тепер наша спальня, – повідомила Галина Іванівна, коли дочка повернулася зі столиці після університету з валізою. – Ми ж не знали, що ти приїдеш назад. Думали, у Києві залишишся.
Марина стояла у дверях, дивлячись на батьківське двоспальне ліжко там, де раніше був її письмовий стіл. Шафа з її речами зникла.
Замість неї – комод із материними халатами. Навіть шпалери переклеїли – замість світлих у дрібну квіточку, тепер темно-коричневі.
– А де я житиму?
– У залі диван розкладається, – мати знизала плечима. – Що ти, як маленька? Доросла вже, повинна розуміти.
У залі справді поставили новий диван. Поруч – стінку з посудом та кришталем. Особистого простору для Марини не передбачили.
Три місяці вона намагалася. Засинала під бурмотіння телевізора, який батько дивився до півночі. Прокидалася о шостій ранку від маминого прибирання – Галина Іванівна пилососила прямо біля дивана.
– Мамо, я ще сплю…
– А чого розляглася? На роботу запізнишся. І взагалі, прибери свої речі з тумбочки, там моя косметика має стояти.
У жовтні Марина орендувала однокімнатну на околиці. Старий панельний будинок, п’ятий поверх без ліфта, зате свій простір.
Сім тисяч на місяць – четверта частина зарплати. Накопичення сповільнилися, але подітися не було куди.
Кожного першого числа вона розкладала гроші по конвертах. Оренда, їжа, проїзд, комуналка. Залишок – у накопичення. Іноді вдавалося відкласти п’ятнадцять тисяч інколи – десять.
– Знову прийшла? – зустрічала її мати. – Гроші принесла?
Марина простягала конверт. Галина Іванівна перераховувала купюри, кивала та несла до спальні. Клацав замок сейфа.
– Мамо, можна я перерахую гроші, – попросила Марина.
– Що? Рідній матері не довіряєш? – злетіла Галина Іванівна. – Та я тебе ростила, ночей не спала!
Вечорами Марина гортала оголошення на OLX. Студії від восьмисот тисяч, однокімнатні, – від мільйона.
Але вона вірила ще рік-два, і вистачить на початковий внесок. Банк схвалив іпотеку, залишилося накопичити тридцять відсотків.
У блокноті вона вела облік: «Січень – 10 тис., лютий – 15, березень – 13…» Рядки складалися в заповітну суму. Сімсот п’ятдесят… Сімсот сімдесят… Сімсот дев’яносто тисяч.
«Скоро, – думала вона, засинаючи в орендованій квартирі. – Незабаром у мене буде свій кут».
Вісімсот тисяч. Вчора вона ще була впевнена у цій сумі. А тепер стояла на кухні батьків і не могла повірити у те, що відбувається.
– Як ви могли? – голос Марини тремтів. – Я ж просила зберегти. Це мої гроші!
Галина Іванівна дістала з хлібниці пряники, виклала на блюдце.
– Твої? – Вона посміхнулася. – А харчування у школі хто оплачував? Гуртки, секції? Сукня на випускний за п’ять тисяч?
– Мамо, це було п’ятнадцять років тому!
– Ну то й що? Гроші ж наші були! Тож вважай, борги повернула.
Сергій Петрович відкашлявся, склав газету.
– Галя має рацію. Дача нам потрібніша. Ми вже літні, здоров’я треба поправляти на свіжому повітрі.
– Тату, та ти ж знав, що я накопичую на квартиру!
– Тобі б все одно не вистачило, – батько знизав плечима. – Ціни зростають. Поки ти збираєш, квартири дорожчають. Замкнене коло.
Марина дивилася на них – спокійних, упевнених у своїй правоті. Мати присмоктувала свій чайок. Батько кришив пряник на серветку.
– Шість років… – прошепотіла вона. – Я шість років заощаджувала на всьому. Мівіною харчувалася. У секонді одягалася!
– Ну й недолуга, – пирхнула Галина Іванівна. – Треба було заміж виходити, а не квартирами марити. Подивися на Лєнку Соколову – двох дітей має, чоловік будинок збудував. А ти все сама, сама.
– У грудях щось обірвалося. Марина зрозуміла, що вони не вкрали гроші. Вони просто взяли те, що вважали своїм по праву. І найстрашніше – не бачили у цьому нічого поганого.
Марина опустилася на табуретку. Ноги її не тримали. Галина Іванівна вже діставала телефон, гортала фотографії.
– Дивись, яка веранда! Засклена, з опаленням. А ділянка – десять соток, уявляєш?
На екрані з’являлися знімки: білий будинок з червоним дахом, клумби, теплиця. Сергій Петрович присунувся ближче, тицяв пальцем в екран.
– А тут я вже грядки розмітив. Помідори посаджу, огірки. Свої овочі будуть, екологічно чисті.
Вони посміхалися. Задоволені, щасливі. Наче не помічали, що дочка сидить навпроти них бліда, як полотно.
«Краще вкрали б чужі», – майнула думка. Від чужих можна захиститись. Поставити сигналізацію, поміняти замки, звернутися в поліцію.
А від своїх? Від рідної матері, яка гойдала тебе ночами? Від батька, який вчив кататись на велосипеді?
– …і лазню збудуємо, – продовжувала мати. – Сергій уже домовився з бригадою.
Злість накотила хвилею, обпекла груди зсередини. Але відразу схлинула, залишивши по собі порожнечу.
Безвихідь. Як у дитинстві, коли мати викинула її улюблену ляльку – «вже велика, вистачить дурницями займатися».
Марина дивилася на батьків та розуміла, що вони їй чужі. Завжди були чужими. Просто вона не хотіла цього бачити.
Марина встала, похитнувшись. Ключі брязнули у кишені.
– Ти куди? – спитала мати, не відриваючись від телефону. – Я ще лазню не показала.
– Додому.
– Який ще додому? Обідатимеш? Я котлети зробила, твої улюблені.
Марина натягла куртку, не зважаючи на батьків. Руки тремтіли, ґудзик ніяк не потрапляв у петлю.
– Образилася, чи що? – пирхнув батько. – Вічно ти надуєшся. Як маленька, слово честі.
Вона вийшла, не попрощавшись. Стукнули двері.
У маршрутці було душно, пахло бензином. Марина притулилася чолом до холодного скла. За вікном з’являлися знайомі з дитинства вулиці, магазини, зупинки. Чуже місто. Чуже життя.
У орендованій квартирі вона сіла прямо в передпокої, не знімаючи куртки. Дістала телефон, вилучила номер матері. Потім батька. Без тремтіння, без сліз. Спокійно, як видаляють спам.
«Більше ніколи, – подумала вона. – Жодних грошей, жодних планів, жодних надій. Ніколи».
Завтра розпочнеться нове життя. З нуля. Але вже без них.
Чотири місяці минуло. Марина сиділа у банку, оформляла новий рахунок. Менеджер усміхалася, друкувала документи.
– Хто матиме доступ до рахунку?
– Тільки я.
– Може додати довірену особу? Родичів, наприклад?
– Ні! Тільки я.
На новій картці вже лежало сорок тисяч. Небагато, але це початок. Тепер вона винаймала двокімнатну квартиру разом із колегою – так дешевше.
Телефон завібрував. “Мама” висвітлилося на екрані. Марина скинула.
– Привіт, – передзвонила вона пізніше. – Так, жива-здорова. Ні, приїхати не зможу. Робота.
Розмови стали короткими, як ділові дзвінки. Жодних подробиць, жодних планів. Лише чергові фрази.
Увечері вона розбирала коробки зі старими речами. Випала фотографія – вони втрьох на морі, їй десять років. Батько тримає її на плечах, мати сміється, мружиться від сонця. Щаслива родина. Чи її видимість?
Марина прибрала знімок назад у коробку. Серце стислося, але ненадовго.
На холодильнику висів новий графік накопичень. Розрахункова таблиця. План на п’ять років. Без поспіху, без надриву. І головне – без сторонньої допомоги.
– Куплю, – подумала вона, вимикаючи світло. – Обов’язково куплю. Але тепер це буде лише моє…
Що ви скажете про вчинок батьків? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
