“– Візьміть мене! Я доброю донькою буду, обіцяю! – У тебе ж є тітка, Марійко… Тітка каже, мене в дитячий будинок відправлять, вона більше не може

– Олено, до тебе прийшли! – Сусідка по гуртожитку висунулася з-за дверей і, як завжди, голосно, ніби оголошення по радіо робила.

Олена відірвала погляд від підручника. Спочатку – роздратовано, потім із втомленою приреченістю. Що ж, вибору нема, треба йти.

У коридорі біля вікна стояла жінка років сорока п’яти, з нервово стиснутою в руках потертою сумкою, ніби збиралася втекти за першої ж небезпеки.

– Ви до мене? – Голос зрадливо тремтів, хоча причин для хвилювання начебто й не було.

– Ти Олена Петрова? – Жінка вдивлялася пильно, ніби шукала щось знайоме – риси, жест, інтонацію. – Із дитячого будинку номер сім?

– Так… – А що?

– Я твоя тітка. Сестра твого батька, Валентина Миколаївна.

Ну от. Сцена з дешевої мелодрами: дощ за вікном, чужа жінка, та минуле, що ніби забула, але ні – воно тут, поряд. Олена сіла на підвіконня, просто біля скла, по якому уже котилися дощові краплі – важкі, як чужі сльози.

– Як ви мене знайшли? – Її голос став сильнішим, ніби захищався.

– Шукала. Довго… У дитячому будинку розповіли, що ти вступила, дали адресу. Ось прийшла.

– Навіщо? – Ні радості, ні здивування: лише втома, що накопичилася за роки. – Вам це навіщо?

– Батька твого не стало місяць тому, – слова випали, як камінь. – Я подумала, ти маєш знати.

Батько. Яка іронія… Це та людина, що відправила її до дитбудинку, коли їй всього сім було? Той, що жодного разу не написав, не подзвонив, не спитав, чи жива вона?

– Він довго хворів. Всіх пам’ятав, особливо тебе. Весь час твердив: знайди, скажи, що шкодую.

– Шкодує? – Олена гірко посміхнулася, майже скривила губи. – Минуло дванадцять років. Дванадцять! За цей час він міг сто разів прийти – порозумітися… забрати. А тепер шкодує?

– Олено, у нього родина була. Дружина не дозволяла. А потім… Пізно стало, ти виросла.

– Натомість у нього нові діти, мабуть… – Гіркота, якій сама здивувалася.

– Ні. Точніше, є: син та донька, але не його. Дружина привела їх із собою.

Валентина Миколаївна залізла в сумку, рвучко, ніби рятуючись від самої себе – витягла конверт.

– Це він тобі залишив. Квартира ще є – однокімнатна, невелика. Все оформлю. Так треба.

Олена взяла конверт і подивилась у підлогу. Мовчання звисало зі стелі густою пеленою.

– А вам це навіщо? Адже у вас своя родина?

– Є… – Жінка трохи посміхнулася, стомлено, навіть сумно. – Чоловік, сини. Але мені совість не дає спокою. Я все знала. Про тебе, про те, як брат вчинив. Але мовчала – думала, не моя справа. Тепер розумію, що помилялася.

У своїй кімнаті Олена ще довго тримала листа. Проводила пальцем по куточку конверта, рахувала шви на покривалі, слухала дощ. Чомусь не наважувалася розкрити, ніби боялася того, що там, усередині.

Але зрештою порвала папір. Прочитала.

– Доню моя, Оленко. Не знаю, чи дійде до тебе цей лист, чи ти пробачиш мені колись… Мабуть, ні. І правильно зробиш.

– Потім я познайомився з Іриною. Вона погодилася вийти за мене, якщо ти більше не будеш з нами. У неї були свої діти, вона одразу сказала: чужого до хати не прийме.

– Я думав, що це тільки на якийсь час: почну більше заробляти, заберу тебе. Обіцяв собі – обіцяв тобі… А в результаті один день йшов за іншим, і так і не забрав. Ірина навіть бачити тебе не хотілося.

– Соромно стало. Як прийти ось, так – через роки сказати: вибач, що кинув? Я не зміг… не вистачило духу. Я боягуз, Лєнка. Справжнісінький боягуз.

– Ірина пішла п’ять років тому. Забрала своїх дітей, а я лишився сам. Тоді й зрозумів, що втратив найдорожче в житті – тебе.

– Вибач мені, якщо зможеш. Квартира тепер твоя. Це дрібниця в порівнянні з тим, що я мусив тобі дати. Твій тато.

Олена зім’яла листа. Кинула в куток – агресія вимагала виплеску. Але потім, коли сльози висохли, підняла, розправила, перечитала ще раз. І ще.

Минув тиждень, як Олена влаштувалась у скромній квартирі – невеликій, зате затишній, наче крихітний острівець затишку серед бетонних хвиль.

Балкон, що виходить надвір, рятував від почуття самотності: там у тіні старих дерев гуляли мами з малюками, а вранці ліниво шаруділи горобці.

На полицях стояли фотографії з минулого – ось вона, крихітна, з кісками, що стирчать у різні боки, і безтурботною посмішкою…

Хто б міг подумати, скільки всього встигне змінитися? Олена годинами розглядала своє відображення у старих знімках, ніби намагалася повернути собі ту радість та простоту.

Валентина Миколаївна, мати батька, тепер відвідувала її у вихідні. Привозила сумки з продуктами, клопоталася на кухні й обережно, майже нечутно, намагалася повернути в їхні стосунки щось справжнє, тепле.

Послуги няні

– Ти на нього дуже схожа, – якось сказала вона, роздивляючись Олену уважно. – Ті самі вперті очі. Свого досягнеш, як і він.

– Розкажіть про нього… – попросила Олена.

У відповідь – глибоке, старече зітхання.

– Як твоєї мами не стало, він ніби спорожнів… Кохав її сильно. А потім з’явилась Ірина.

– А мама… чому її не стало?

– Дорожня пригода, дочко. Ожеледиця, машину занесло… поверталася пізно додому.

Олена кивнула – у дитбудинку казали, що батьки загинули. Правда була складнішою, як завжди.

– Він мене любив? – Вирвалося раптом.

Валентина Миколаївна трохи посміхнулася.

– Любив, звісно. Просто був сам собі чужий. А Ірина… Ну, вона така — все гребе під себе, людей ламає.

Олена не сперечалася. Напевно, зрозуміти дорослих можна лише тоді, коли вже пізно.

Навчання вона закінчила з відзнакою, зайнялася роботою у школі. Дні наповнилися дитячими голосами та клопотами, немов через цих малюків Олена повертала собі дитинство.

Вона сама вчилася бути дбайливою – і діти платили їй взаємністю. Були серед них особливі – Маша, наприклад.

Якось після уроків Маша тихо підійшла:

– Олено Петрівно, а у вас є діти?

– Ні, Машенько.

– А чому?

– Просто ще немає.

– А хотіли б?

– Дуже.

Маша задумалася, потім раптом сказала:

– Візьміть мене! Я доброю донькою буду, обіцяю!

Олена притиснула дівчинку до себе, а та стиснулася, ніби боялася, що її відразу відкинуть.

– У тебе ж є тітка, Марійко…

– Мама в лікарні – давно… Тітка каже, мене в дитячий будинок відправлять, вона більше не може.

Послуги няні

Послуги няні

Крижана рука страху стиснула Олену за серце. У очах Марійки ті самі питання, що були колись у неї самої.

– Не бійся, – прошепотіла вона, – тебе не залишать.

Але життя розпорядилося інакше: через місяць Маша опинилася в дитбудинку.

Олена не могла забути її – ні жовті бантики, ні голос. Минали тижні, а думка про Марійку не відпускала. Зрештою, вона вирішила, що повинно бути інакше.

В опіці до неї поставилися з недовірою.

– Хочете взяти за дочку? Самі, без сім’ї? Без чоловіка?

– Так.

– Працюєте, живете одна… Минуле складне…

– Я сама з дитбудинку, знаю, що таке бути непотрібною.

Жінка з опіки втомлено похитала головою.

– Це не причина, а скоріше привід відмовити. Вважається, що у вас можуть бути травми… проблеми.

Олена вийшла, не помічаючи сліз. Вдома знову присіла на батькове крісло – старе, скрипуче, але чомусь рідне. На колінах – фото: тато з мамою, батько з нею, маленькою, такою коханою…

– Вибач, тату, – подумала Олена. – Тепер я розумію, ти був просто зляканий. Але твій страх став моїм життям без сім’ї… І тепер я через твоє минуле не можу дати сім’ю комусь іншому. Як же це несправедливо?

Рік минув швидко, навіть не помітили як. Школа вже знала Андрія Сергійовича: діти до нього бігли здалеку, а на перервах біля спортзалу завжди було жваво.

Високий, з м’якою усмішкою, він ніколи не кричав, але слухали його чомусь усі. Олені було по-домашньому спокійно у його присутності. Іноді здавалося, що він усе життя був поруч.

– Олено Петрівно, поговорити можна? – Підійшов він після уроків.

– Звичайно, Андрію Сергійовичу, – усміхнулася вона. Вже не раз ловила себе, що чекає на його слова, як дитина.

– Я тут… – він зам’явся, прокашлявся, ніби збирався з силами. – Хотів запросити вас у кіно. Якщо ви, раптом, не проти

У кіно? Після стількох років самотності їй було страшно радіти, але вона не була проти.

З цих безневинних зустрічей і виросло справжнє почуття. Андрій розповів про себе: був одружений, дружину забрала хвороба, з дітьми не встигли… Але в його очах не було гіркоти – тільки смуток та по-дитячому вперте бажання жити далі.

– Про дітей мріяв завжди, – зізнався він якось увечері у кафе. – А ви?

– Дуже хочу. Навіть хотіла взяти дівчинку з дитбудинку, але… не вийшло. Самотній жінці часто не довіряють. Сказали, що минуле надто складне.

– А якщо ми одружимося? – несподівано для себе випалив Андрій. – Я серйозно. Я кохаю вас, Олено. І… спробуймо дати тій дитині те, чого не вистачило ні мені, ні вам.

Вона не вірила, що це відбувається. Хотілося засміятись і розплакатися одночасно.

– Тобто це… пропозиція?

– Це вона і є.

– Тепер я точно не проти.

Весілля влаштували скромне, тихе, але радісне. Валентина Миколаївна плакала, та шепотіла:

– От би твій батько це побачив…

За місяць подали документи – разом, як родина. Довго чекали, хвилювалися, знову їздили на співбесіди. Час тягнувся повільно.

А у дитячому будинку Маша теж чекала. Вісім років – начебто, ще мала, а вже з таким дорослим поглядом. Вона кинулася до Олени, заверещала:

– Олено Петрівно! Ви правда за мною прийшли?

– За тобою, Марійко. Хочеш жити у нас?

– Дуже хочу… А дядько Андрій буде мені татом?

– Якщо ти не проти.

– Я не проти! Я дуже-дуже хочу маму та тата!

О, як же ламаються перепони та бюрократія, коли з обох боків стоїть сильне бажання!

Оформлення документів затяглося, але Олена щотижня відвідувала дочку. Привозила гостинці, читала казки, слухала дитячі страхи.

– А ви точно заберете мене? – Запитувала Маша ледь чутно. – Не залишите?

– Обіцяю, не залишимо.

І одного разу все паперове, нарешті, стало справжнім життям: Маша приїхала до нового будинку – з кімнатою, ведмедиком та кошиком із бантиками.

Минали місяці. Дівчинка звикала до змін: ранковий чай утрьох, ігри вечорами, мамині пироги… Якось запитала:

– Мамо, чому ви з татом взяли мене? Адже у вас могла б бути своя дитина!

– Знаєш, Марійко… Є діти, яких приводять на світ, а є – яких обирають серцем. Ти наша по-справжньому кохана. Ти – наша донька назавжди.

– А в мене з’явиться брат чи сестра?

– Можливо…

– Ой, тоді я їх захищатиму і нікому не дам в образу!

Олена обіймала доньку – і внутрішній холод, що тягнувся з дитинства, наче відтавав. Деколи вона згадувала батька. Чому той здав її до дитячого будинку? Вірив, що їй буде краще?

Хотів якось по-своєму захистити? Він помилявся, але робив, як умів. Тепер, через стільки років, Олена сама дає дитині те, що втратила тоді – сім’ю, будинок, любов.

– Мамо, а коли тато повернеться з роботи, ми поскладаємо пазли? Разом?

– Звичайно, люба. Разом.

Увечері Олена сиділа біля ліжечка і думала:

– Дякую, тату. Ти залишив мені квартиру, лист, та впевненість, що я ніколи не кину своїх дітей. Я прощаю тебе. І люблю, попри все.

За вікном пахло яблуками, на душі – спокій. Олена знала, що за ранковим чаєм вона сповістить приголомшливу новину, – вона стане мамою. Нарешті їхнє щастя буде безмежним…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!