Наталія Вікторівна працювала у лікарні, де дітки з’являються на світ божий понад тридцять років. Все тут знала напам’ять – запах підігрітого молока, шум кварцових ламп, тишу палат, де чути, як дихає життя.
Вона була старшою медсестрою – найдосвідченішою, найнадійнішою, тією, до кого йшли за порадою і просто за добрим словом.
Своїх дітей у неї не було – Бог не дав. Але, можливо, саме тому вона любила чужих – усіх до одного. Особливо тих, кого матері залишали.
Поки не приїжджали з будинку малюка, Наталя Вікторівна брала їх під свою опіку. Сиділа поруч, гладила крихітні долоні, шепотіла щось майже нечутно.
– Розмовляти треба, – пояснювала вона молодим. – Нехай чують поруч голос. Тільки не порожні слова, а ласкаві. Голос – це і є перша любов.
Того ранку, коли вона прийшла на роботу, до неї підбігла Людочка – метушлива санітарка, з очима, повними новин.
– Наталю Вікторівно, ви чули? Сьогодні вночі народ жувала одна… молода і… нетвереза. У неї з’явився хлопчик – чорненький, великий, чотири двісті вагою! І… пішла. Просто пішла! Уявляєте?
Розповідаючи, Людочка вже вела її до палати. Кімната для новонароджених – світла, чиста, просочена теплом підігрівачів та запахом тальку. Рівні ряди ліжечок, на кожному – крихітна людина, чиє життя тільки почалося.
А в останньому – він. Хлопчик лежав тихо, загорнутий в ковдру, як солдатик. Тільки очі великі, темні, здивовані.
Наталя Вікторівна нахилилася, зазирнула в це крихітне обличчя. Щось усередині здригнулося.
Вона не знала, як назвати це почуття – жалість, ніжність, але точно знала, що пройти повз нього вже не зможе.
За кілька тижнів почалися її ходіння інстанціями. Папери, довідки, комісії, нескінченні підписи.
Іноді їй здавалося, що сили йдуть, але, повертаючись в палату бачила ті очі, й розуміла, що має дійти до кінця. І дійшла!
Коли всі документи підписали, вона тримала на руках вже свого сина. Назвала його Віктором. На честь свого батька, якого давно не було поряд. І ще тому, що ім’я означало «переможець» – він уже переміг байдужість…
Віктор ріс добрим хлопчиком – світлим, спокійним, розважливим. Любив читати, допомагав по дому, охоче порпався з рослинами на підвіконні.
У школі його любили – він брав участь у всіх олімпіадах, конкурсах, легко ладнав із дітьми. Удома мама називала його по-різному.
Коли хвалила – «Вітюша, мій золотий».
Коли просила допомогти – «Вітя, подай, будь ласка».
А коли турбувалася – просто «Тюша», коротко і ніжно, начебто цим звуком оберігала.
…Коли йому виповнилося одинадцять, він якось повернувся зі школи похмурий.
– Мамо, а я ж не твій син, так? – спитав він, дивлячись у підлогу.
Вона поставила кухоль, присіла поряд.
– Хто тобі сказав?
– Та хлопці. Говорять, що ми не схожі.
Вона взяла його руки у свої.
– Знаєш, Вітюша… буває, що не всі діти однаково приходять до мам. Одних мама народ жує, а до інших – серце приводить. Адже головне не як знайшли, а що знайшли. Ми ж знайшли один одного, правда?
– Правда, – тихо сказав він. – Отже, все по-справжньому.
Він більше ніколи не повертався до цієї розмови.
Роки летіли. Віктор закінчив школу з відзнакою та вступив до університету – на факультет інженерних систем та нанотехнологій.
Він був допитливим, винахідливим, працював над проєктами, де з’єднувалися техніка і людина: тепловізійні сенсори, нові матеріали, точні розрахунки.
На одній із практик його відправили в Карпати з дослідницькою експедицією. Керував нею Сергій Іванович – спокійна, надійна людина зі втомленим, але добрим обличчям. Вечорами вони сиділи біля багаття, пили чай з алюмінієвих кухлів, говорили про все.
– Знаєте, Сергію Івановичу, – сказав якось Віктор, – я хочу знайти жінку, яка мене на світ привела. Просто… подивитись їй у вічі.
Той кивнув головою.
– Розумію. Тільки пам’ятай, Вітю, – не кожна зустріч приносить радість. Головне – не втратити того, хто дав тобі любов і був весь цей час поряд.
Коли Віктор повернувся додому, за вечерею розповів про все мамі. Вона слухала мовчки, потім встала і дістала з шафи складений аркуш паперу.
– Ось, – простягла його Віктору. – “Віра. Вул. Студентська, 18А”. Це все, що мені вдалося дізнатися.
– Мамо, ти її бачила?
– Ні. Ходила кілька разів. Але до хати так і не наважилася зайти.
Він кивнув, подякував і поїхав уже наступного дня.
Потім довго розповідав:
– Вона спершу відмовлялася, потім плакала, потім хильнула і весь час намагалася викликати жалість…
– У хаті бруд, все в пилюці, посуд не митий. Мені її шкода стало. Ще схожу до неї – хоч дров наколю, приберуся, протоплю.
Того дня, коли Наталя Вікторівна бачила його востаннє, він обійняв її міцно, по-дорослому.
– Мамо, ти ж не ображаєшся?
– Звісно, ні, Вітю. – Вона посміхнулася. – Тільки бережи себе.
Він пішов, пообіцявши повернутися до вечері. Вона приготувала його улюблену картопляну запіканку із грибами, поставила чайник. Коли стемніло і він не прийшов, почала тривожитися.
Зателефонувала – телефон мовчав. Вранці вже був відключений.
Вона побігла за адресою. Віра спала нетвереза, щось бурчала крізь сон. На подвір’ї валялися дрова, сокира, розкидані рукавички. Видно – Вітя працював. Але його ніде не було.
Поліція сказала: «Приходьте за три дні». Вона обдзвонювала лікарні, потім морг. У морзі міської лікарні сказали:
– Є хлопець, без документів. Схожий за описом.
Вона не пригадувала, як туди дійшла. Це був він.
Слідство потім встановило, що увечері до Віри прийшов товариш по чарці. Побачивши на подвір’ї незнайомця, вирішив, що той залицяльник.
Гупнув добряче поліном по голові, падаючи, Віктор вдарився головою знову. Злякавшись, той витяг тіло кудись у бік яру і кинув. Не давши навіть шансу на життя.
…
З того часу щороку в той злощасний день Наталя Вікторівна збирає вдома друзів Віктора.
Тепер у них свої сім’ї, діти, робота, турботи. Вони приносять пироги, сміються, згадують, хто куди поїхав, хто з ким одружився.
І це вже не ритуал, а просто вечір, коли будинок знову живе дитячим сміхом, розмовами, добротою.
Вона сидить за столом, слухає та посміхається.
Іноді погляд сам собою йде до вікна – туди, де колись він ішов до неї стежкою, тримаючи в руках букет із квітів.
Історія їхнього життя – проста і складна одночасно. Він шукав ту, яка його на світ привела, а знайшов…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку!
