Надія стояла у дверях своєї невеликої квартири на третьому поверсі звичайної п'ятиповерхівки. Її пальці судорожно стискали ручку дверей, а в карих очах хлюпала ціла буря емоцій — від подиву до ледь стримуваної агресії. Перед нею стояла Світлана – її мати, яку вона не бачила вже три роки. Жінка п'ятдесяти восьми років, у дорогому кашеміровому пальті кольору верблюжої вовни, з ідеально покладеним сивим волоссям і випещеним манікюром, тримала в руках величезну коробку з іграшками.
— Надюша, люба, — Світлана спробувала зобразити на обличчі материнську ніжність, але вийшло фальшиво, — я так скучила. Чула, у мене внучка народилася. Машенько, так? Яке чудове ім'я!
- ЗВІДКИ ти дізналася її ім'я? — Надія виділила перше слово інтонацією, її голос дзвенів від ледве стримуваного обурення.
— Ну, що ти, доню, — Світлана спробувала увійти до квартири, але Надія перегородила їй шлях. - У мене свої джерела. Я ж мати, я маю знати про свою єдину дочку все.
- Мати? — Надія гірко посміхнулася. — МАТИ не виганяє вагітну доньку з дому тільки тому, що вона посміла вийти заміж не за того, кого їй нав'язували!
Світлана підібгала губи, її обличчя на мить спотворила гримаса невдоволення, але вона швидко взяла себе до рук.
— Надя, це все у минулому. Я прийшла зі світом. Хочу познайомитись із онукою, налагодити стосунки. Зрештою, я бабуся, маю право!
- ПРАВО? — голос Надії злетів на октаву вище. - Яке право? Ти відмовилася від цього права, коли три роки тому зачинили переді мною двері!
У цей момент із глибини квартири почувся дитячий плач. Надія інстинктивно обернулася, але відразу знову перегородила матері шлях.
— Іди, — твердо промовила вона.
— Надюша, не дури. Я ж можу допомогти. Фінансово у тому числі. Живете ви, як бачу, скромно, — Світлана окинула поглядом потерті шпалери в коридорі. — А я готова забезпечити Машеньці гідне майбутнє. Приватний садок, потім гарна школа.
- НІ! — Надія різко перервала матір. — Ми впораємося. І впораємося без твоїх подачок!
***
Три роки тому все почалося зі звичайної сімейної вечері. Надія тоді працювала викладачем математики в університеті, захистила кандидатську дисертацію та будувала кар'єру. Її батьки – Світлана та Сергій Петрови – володіли великою будівельною фірмою та жили в розкішному особняку за містом .
Того вечора Надія прийшла не одна. З нею був Дмитро - простий інженер із заводу, за якого вона збиралася вийти заміж. Світлана зустріла новину про заручини крижаним мовчанням, а Сергій відверто глузував з майбутнього зятя весь вечір.
— Інженер із заводу? — зневажливо пирхав батько. - Надя, ти ж у нас кандидат наук! Ми виховували тебе не для того, щоб ти пов'язала своє життя з якимсь слюсарем!
- Він не слюсар, тату, він інженер-конструктор! — боронилася Надія.
- Яка різниця? - Втрутилася Світлана. — Максим Воронов, син наших партнерів, досі не одружений. Успішний юрист, перспективний, із доброї родини. Ось це – партія для тебе!
— Я ЛЮБЛЮ Діму! — Надія тоді вперше підвищила голос на батьків.
- Кохання! — Сергій зневажливо махнув рукою. — Наївне дівчисько! На коханні далеко не поїдеш. Важливі зв'язки, статус, гроші!
Конфлікт наростав тиждень за тижнем. Батьки влаштовували Дмитру справжні перевірки, принижували під час кожної зустрічі, пропонували гроші, щоб він залишив їхню доньку. Але Дмитро тримався гідно, а Надія була непохитна.
Все змінилося, коли вона повідомила про вагітність. Світлана зблідла, а Сергій вибухнув:
— Спеціально залетіла, щоби нас до стінки приставити? Забирайся з мого будинку! Якраз обрала свого злидня — живи з ним!
— Сергію, може, не варто так різко… — спробувала втрутитися Світлана, але чоловік обірвав її.
- Мовчати! Вона зробила свій вибір! Нехай тепер сама викручується!
Надія пам'ятала, як збирала речі під зневажливими поглядами батьків. Як Світлана стояла у дверях, спостерігаючи за її зборами, і не сказала жодного слова на захист доньки. Як батько жбурнув їй услід:
— Прийдеш ще на колінах повзати, коли твій інженер не зможе прогодувати сім'ю!
Але Надія не приповзла. Вона одружилася з Дмитром, народила дочку, продовжувала викладати. Так, жили вони скромно, винаймали невелику квартиру, але були щасливі. Принаймні вона так думала…
***
— Надя, впусти мене, — Світлана спробувала протиснутися повз доньку. — Нам треба поговорити віч-на-віч, без свідків.
- Про що говорити? — Надія не зрушила з місця. — Про те, як ти мовчала, коли батько виганяв мене? Як не подзвонила жодного разу за три роки? Як не поцікавилася, де я народжувала, як почуваюся?
— Я… я була пов'язана з обставинами, — Світлана нервово поправила сумочку на плечі. — Твій батько… ти знаєш його характер.
- А де він зараз? — примружилася Надія. - Чому прийшла одна?
Світлана відвела погляд, і у цьому жесті Надія вловила щось дивне.
— Сергію… зайнятий. У нього справи у фірмі. Криза, розумієш, усі ці санкції...
— Брешеш, — відрізала Надія. — Ти завжди смикаєш лівим віком, коли брешеш. Що сталося?
Світлана здригнулася. Її дочка завжди була спостережливою, але зараз ця спостережливість була недоречною.
— Добре, — жінка тяжко видихнула. — Ми з твоїм батьком… розлучаємося.
Надія здивовано підняла брови. Батьки, які здавалися ідеальною парою, взірцем успішного шлюбу, розлучаються?
— І тепер вирішила згадати про дочку? — у голосі Надії звучала гіркота. — Коли самій потрібна підтримка?
- НІ! - Світлана підвищила голос. - Я завжди думала про тебе! Просто… просто не могла піти проти Сергія. Ти ж знаєш, який він владний.
— Тобто вибрала його, а не мене, — констатувала Надія. — Свою вагітну доньку проміняла на комфортне життя з тираном.
— Не смій так казати! — спалахнула Світлана. — Ти не знаєш усієї правди!
— Тоді розкажи! — Надія відчинила двері ширше. — Заходь, розповідай свою правду. Тільки Машу не розбуди, вона тільки заснула.
Світлана пройшла в невелику кухню, озираючись на всі боки. Квартира була скромною, але чистою та затишною. На холодильнику – дитячі малюнки, на підвіконні – горщики з геранню, на стіні – фотографії щасливої родини.
- Де Дмитро? - Запитала Світлана, сідаючи на табурет.
- На роботі. Має другу зміну, — Надія поставила чайник. — Підробляє, щоби ми могли купити власне житло.
— Я можу допомогти…
- НІ! - різко обірвала її Надія. - Ми не жебраки. Впораємося самі. Краще розкажи, що трапилося між вами з батьком.
***
Світлана довго мовчала, крутячи в руках чайну ложку. Потім заговорила тихо, наче боялася, що її почують сторонні.
— Твій батько… він змінився після твого відходу. Став ще жорстокішим, підозрілим. Почав контролювати кожен крок, перевіряти телефон, стежити за витратами. А потім я дізналася.
Вона затнулась, і Надія відчула, що зараз почує щось важливе.
- Що дізналася? - підштовхнула вона матір.
— Він має іншу родину. У Москві. Жінка та двоє дітей — хлопчик п'ятнадцяти років та дівчинка дванадцяти. Він містить їх уже багато років.
Надія приголомшено мовчала. Батько, який завжди читав їй лекції про мораль і правильну поведінку, сам вів подвійне життя?
— Коли я дізналася і спробувала з ним поговорити, він… — Світлана судорожно ковтнула. - Він сказав, що якщо я подам на розлучення, то залишуся ні з чим. Усі активи фірми переписані на підставних осіб, рахунки – на офшори. Мені не дістанеться НІЧОГО.
— І ти прийшла до мене по підтримку? — Надія відчула, як усередині здіймається хвиля агресії. — Після того, як КИНУЛА мене?
- Я прийшла не за підтримкою! — Світлана підвела голову. - Я прийшла попередити! Сергій… він хоче через суд домогтися права на спілкування із онукою. Каже, що ви живете у злиднях, що вона може забезпечити дитині кращі умови. Він має зв'язки, гроші на адвокатів…
- ЩО?! — Надія схопилася з місця. — Він вигнав мене вагітну, а тепер хоче відібрати дитину?!
— Не відібрати, але… домогтися права забирати її на вихідні, на канікули. Він уже найняв юристів. Каже, що онука — його єдина справжня спадкоємиця, що дітям у Москві він нічого не залишить, вони ж незаконнонароджені.
Надія відчула, як її охоплює не страх, а Шаленство. Математичний склад розуму змусив її миттєво прорахувати ситуацію. Батько хоче використовувати Машу як інструмент, як спосіб продовжити свою династію, якщо Надія його розчарувала.
— І ти гадаєш, я дозволю? — голос Надії став небезпечно тихим.
- У тебе немає вибору, - Світлана розвела руками. — Має гроші, зв'язки. А у вас із Дмитром — орендована квартира та скромні зарплати.
— У мене є щось краще, — Надія дістала з шухляди товсту папку. — Пам'ятаєш, я математик? Люблю цифри, розрахунки, документи. І в мене чудова пам'ять.
Вона відкрила папку і Світлана побачила копії документів, виписки, фотографії.
— Три роки тому, коли батько мене виганяв, він кричав, що я йому більше не дочка. При свідках — при тобі, при сусідах, які чули все через двері. Я записала ту розмову на телефон. Ось розшифровка, завірена нотаріусом.
Світлана приголомшено дивилася на документи.
- Далі. Відмова у матеріальній допомозі вагітної дочки – це стаття. Ось довідки з жіночої консультації, де я спостерігалася, показання лікарів про мій стан. А ось найцікавіше, — Надія витягла ще одну пачку паперів. - Пам'ятаєш Олега Крилова? Він працював у батька головним бухгалтером, аж поки Сергій його не підставив і не звільнив. Отож Олег мені дещо передав перед від'їздом за кордон. Схеми відмивання грошей, липові контракти, несплачені податки. Твій чоловік, мамо, ходить дуже тонким льодом.
Світлана зблідла.
— Ти… ти не посмієш…
- ПОСМІЮ! — Надія вдарила по столу долонею. — Якщо він хоч наблизиться до моєї дочки, я передам усі ці документи куди слід. Нехай спробує із в'язниці права на онучку качати!
— Але ж це… це зруйнує все! Фірму, репутацію...
— А МЕНЕ він не зруйнував? — у голосі Надії брязкотів метал. — Вагітну, кинуту батьками, принижену? Думаєш, мені було легко? Але я вистояла, САМА! І свою дочку я захистю за всяку ціну!
***
Світлана сиділа, приголомшена почутим. Її тиха, поступлива дочка, яка завжди слухалася батьків, перетворилася на розлючену левицю, яка захищає свого дитинчата.
— Надя, давай поговоримо спокійно… — спробувала вона.
- Спокійно?! — Надія розреготалася, але в цьому сміху не було веселощів. — Три роки тому треба було спокійно говорити! Коли я, вагітна, стояла на порозі батьківського будинку з валізою в руках!
У цей момент у кухню увійшов Дмитро. Високий, широкоплечий чоловік із втомленим, але добрим обличчям. Побачивши тещу, він насупився.
— Світлано Миколаївно? Що ви тут робите?
- Діма, мама прийшла попередити, - Надія швидко ввела чоловіка в курс справи. — Батько хоче через суд добитися права на спілкування з Машею.
Обличчя Дмитра потемніло.
- Після всього, що він зробив? - Чоловік стиснув кулаки. — Та я йому морду наб'ю, коли він тільки з'явиться!
- Не треба, - Надія поклала руку на плече чоловіка. — У мене є кращий план. Мамо, ти зараз підеш до батька і передаси йому наступне. Якщо він відмовиться від усіх претензій на мою дочку, підпише офіційну відмову і більше ніколи не з'явиться в нашому житті, я не чіпатиму його бізнес. Але якщо він вирішить грати в юридичні ігри, я знищу його.
— Надя, він не відступить просто так… — Світлана похитала головою.
— Відступить, — упевнено сказала Надія. - Тому що я порахувала. Математика, мати, точна наука. Якщо інформація про його махінації спливе, він втратить щонайменше п'ятсот мільйонів рублів — це вартість активів, які заарештують. Плюс судові витрати, адвокати, можливий термін. А що він придбає? Право бачитись із онукою, яку він навіть не знає? Це невигідно. А батько завжди вважає вигоду.
Світлана піднялася, її рухи були скуті.
- Я передам. Але Надя… може, все-таки можна якось інакше? Зрештою, він твій батько.
— Він сам відмовився від цього звання, — відрізала Надія. — Коли мене вигнав. Передай йому: має три дні на роздуми. Потім я дію.
Світлана попрямувала до виходу, але у дверях обернулася:
— Надя, а я… можу я бодай іноді бачити внучку? Я не втручатимуся, просто…
Надія довго дивилася на матір, потім повільно промовила:
— Коли ти розлучишся з ним офіційно і перестанеш бути Петровою — приходь. Але не як бабуся з правами, а як гостя. Яка повинна ПОСЛУЖИТИ право на спілкування з моєю дитиною.
Світлана кивнула та вийшла. Надія почула, як зачинилися двері, і відчула, як напруга відпускає її. Дмитро обійняв дружину.
— Ти була чудова. Справжня войовниця.
— Я просто бороню свою сім'ю, — Надія притулилася до чоловіка. — Нашу справжню родину.
*
За тиждень Світлана зателефонувала. Голос її звучав стомлено, але в ньому чулися нотки полегшення:
- Він підписав відмову. Офіційно у нотаріуса. Більше не потурбує.
— Що змусило його передумати? - Поцікавилася Надія.
- Твої документи. Я показала копії. Він побілів, потім годину кричав, потім… здався. Сказав, що ти в нього пішла — така ж розважлива. Тільки він рахує гроші, а ти — ходи наперед.
- Це комплімент? - посміхнулася Надія.
- Від нього - так. Надя, я… я розпочала процес розлучення. І винайняла квартиру неподалік вас. Може, колись…
— Подивимося, — Надія не почала давати обіцянок. — Час покаже.
Ще через місяць місцеві новини повідомили про великий скандал у будівельному бізнесі. Фірма Сергія Петрова потрапила під перевірку податкової, було розкрито багатомільйонні махінації. Самого Петрова оголосили у розшук - він встиг втекти за кордон, покинувши все: бізнес, московську родину, репутацію.
Надія дізналася про це із випуску новин. Вона не передавала документи до податкової — це зробив хтось інший. Можливо, той самий Олег Крилов, який вирішив помститися. Або хтось із ошуканих партнерів батька. Вона не стала з'ясовувати.
— Надя, а якщо він повернеться? — спитав Дмитро ввечері.
— НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ, — впевнено відповіла Надія. - Він боягуз. Завжди ним був просто ховався за маскою сильного чоловіка. А труси не повертаються туди, де на них чекає покарання.
Вона мала право. Сергій Петров більше ніколи не з'явився у їхньому житті. Світлана, яка втратила все майно під час розлучення, знайшла роботу бібліотекаря і поступово, дуже повільно, налагоджувала стосунки з дочкою. Не як мати з правами вимагати, а як людина, яка мала заслужити на прощення.
А Надія з Дмитром та маленькою Машею жили своїм життям. Скромною, але чесною. Без розкоші, але з коханням. І Надія знала: вона зробила правильний вибір тоді три роки тому. І правильно вчинила зараз, захистивши свою сім'ю не покірністю та сльозами, а ГНІВОМ та холодним розрахунком.
Бо іноді лише сила здатна зупинити тих, хто звик до безкарності. І математика почуттів виявилася точнішою за математику чисел — любов до дочки переважила всі страхи та сумніви.
