— Що ви щойно сказали? — Люда здивовано подивилася на молоду, елегантну жінку, яку вона бачила вперше. — Що значить заберете будинок?
— А все просто, Людмила… Вас же так звати? — Оксана зарозуміло подивилася на дівчину, яка підійшла до воріт затишного заміського котеджу.
— Ви після розлучення за законом отримали машину, як частину нажитого майна і справедливі аліменти. А будинок…
Будинок мій Пашенька дав вам як бонус… Пожити на деякий час… І ось час прийшов його забрати, — спокійним голосом промовила жінка.
— Що ви таке говорите, — жінка ошелешилася і зовсім не знала, як себе поводити.
— Говорю, як є. У вас є місяць, щоб знайти собі нове житло. — Оксана посміхнулася, не приховуючи зловтіхи.
Вона просто обожнювала ввічливо принижувати людей. Забрати будинок у колишньої дружини Павла до повноліття дітей була її ідея.
— Зачекайте, — Люда нарешті зібрала думки, — у мене з батьком моїх дітей домовленість, що ми тут живемо, поки діти не закінчать школу і не вступлять до інституту. У нас тут навчання, гуртки… Ми нікуди не поїдемо!
— А це вже не вам вирішувати, — на розспів простягнула Оксана. — У нас скоро весілля, а потім все.
Ви збираєте речі і дружно їдете. Якраз навчальний рік закінчиться, і у вас буде ціле літо, щоб влаштувати дітей на новому місці.
— Якась маячня… Так, я негайно дзвоню Паші! — Люда не вірила своїм вухам. Вона дістала з кишені телефон і набрала колишньому чоловікові. Павло скинув.
— Скинув, — розгублено промовила Людмила. І набрала ще раз. Але Павло знову скинув її дзвінок.
— Звичайно, скинув, — гордовито сказала Оксана, — Пашенька зараз дуже зайнятий на роботі, а ви його відволікаєте різними дурницями.
Люда хотіла заперечити Оксані, але елегантна жінка, яка приїхала на шикарному, червоному кабріолеті, перебила її.
— Я власне що приїхала… Покажіть будинок. Хочу уважно розглянути свої майбутні володіння.
— Що? — видавила Людмила, не перестаючи дивуватися нахабству незнайомки. — Так, йди геть звідси. Розвертайся і забирайся! — Людмила перейшла на ти і казала тремтячим голосом.
— А ось голос підвищувати я вам не раджу! Бо я поговорю з Пашею, коли він звільниться, і у вас, замість місяця, на збір речей буде тільки один день, — крижаним голосом вимовила Оксана.
— Їдьте, — вже спокійним голосом вимовила Люда.
— Я сюди приїхала не на вас подивитися, ворота відкривайте, — вимогливо сказала Оксана.
Люда розгубилася і впустила жінку. Оксана спочатку пройшлася по всіх галявинах і зробила кілька фотографій.
— Нормально, зійде. А тепер показуйте, що всередині, — сухо кинула жінка.
Людмила неохоче пустила Оксану в будинок.
— Взуття зніміть, — попросила Людмила, але Оксана її не почула або не захотіла почути.
Вона ходила по кімнатах, немов король по палацу. Людмила насилу за нею встигала.
— Мамо, а хто це? — запитав старший син Ілля, коли Оксана зайшла до його кімнати зі словами: «Не дуже він на батька схожий, але точно від Паші».
— Ніхто, знайома батька, роби уроки, синку, не відволікайся, — Люда встала між сином і Оксаною. — Все подивилися?! — У Людмили від образи всередині все стиснулося.
— Я не просто знайома твого батька, хлопчик, я його майбутня дружина. І я та, хто забере ваш будинок.
Тому що ваш тато мене більше любить. — Оксана захотіла саме так сказати. — Так, я побачила все, що мені потрібно. Проводжати не треба, вихід знайду сама.
— Мамочко, що вона таке каже? — злякано запитав Ілля, коли Оксана вийшла з кімнати.
— Нічого, не звертай уваги, любий. Вона просто пожартувала. У деяких людей погане почуття гумору. Роби уроки.
Люда поцілувала сина і кинулася слідом за Оксаною. Людмилі було важливо переконатися, що в цей момент незвана гостя їй більше не зашкодить.
Коли Людмила вибігла на ганок, Оксана вже сідала в свою машину. Оксана незворушно помахала Людмилі і шумно рушила з місця.
Люда знову набрала чоловікові, але Павло знову скинув.
“Невже це правда? Невже вона забере наш будинок? А як же ми будемо жити… — Людмила вже годину сиділа в кріслі і дивилася в одну точку. — Паша не може так вчинити.
Так, він практично не спілкується з дітьми… Але він завжди справно надсилає гроші і ніколи не говорив, щоб ми звідси виїжджали…”
Важке і виснажливе мовчання перервав телефонний дзвінок. Це був Павло.
— Люсь, ну, чого ти дзвониш? Якщо я не підходжу, значить, я зайнятий. Що сталося?
— Паша, сьогодні до мене приїжджала жінка, Оксана. Вона сказала, що ви одружуєтеся, і що ти забереш у мене і у дітей будинок, — схвильовано промовила Людмила, — Паша, як це розуміти?
— Чорт її штовхнув приїхати, нікого не слухає! Я ж їй сказав, що сам поговорю! — Пробурмотів Павло і пом’якшав голосом. — Люся, так, мені доведеться забрати будинок. Я хотів це тобі спокійно пояснити, але, бачиш, Оксана мене випередила.
— Як забрати будинок? — злякано випалила Людмила, яка до останнього відмовлялася вірити, що зловісні слова модно одягненої молодої жінки були правдою.
— У дітей же школа… Ілюші ще п’ять класів вчитися, а Іринці сім. Тут же гуртки, друзі, тут все життя, моя робота, нарешті, — тремтячим голосом додала Людмила.
— Розумію, що тобі буде важко, але будинок мені потрібен, — холодно відповів Павло. — Через місяць я його заберу.
А ти вже сама думай, де житимеш. Ти і так там три роки жила… Пора і честь знати.
— Що, значить, честь знати?! — вигукнула Людмила. — Там живуть твої діти, якими ти взагалі не займаєшся. Тільки гроші надсилаєш. Ти навіть доньку з днем народження не привітав.
— Я вже починаю сумніватися, що це мої діти, — сухо відповів Павло, — треба буде зробити тест ДНК.
До речі, давно хотів. А то я щомісяця гроші плачу… А якщо діти не мої, то це взагалі інша розмова з тобою буде.
— Як ти смієш так говорити? — Людмила, яка, на відміну від Павла, завжди була йому вірна, заплакала. — Я кохала тебе! Я намагалася в наших стосунках…
— Кохала чи не кохала, це вже не важливо! Все, мені час. Потім поговоримо, — Павло кинув слухавку.
Людмила сиділа в кріслі і схлипувала.
— Господи, та що з ним сталося? Як він став таким жорстоким…
Трохи заспокоївшись, жінка вирішила з’ясувати, що відбувається в житті Павла, і зателефонувала сестрі Павла, Галині, з якою у неї були хороші стосунки.
— Галь, привіт, це Люся. Як поживаєш?
— О, Люсь, привіт. Все добре, йду за малечею в садок, а ти як? — відповів привітний голос.
— Галочка, у мене біда. Павло нас виселяє. Каже, щоб ми через місяць звільнили будинок. І у нього ця нова наречена… Оксана… Ти з нею вже знайома? Що там у Паші відбувається? — Розгублено запитала Людмила.
— Ох, Люся, ми самі в подиві. Мого брата після знайомства з цією фуоією, немов підмінили. Вона його налаштувала проти всіх родичів. — Галя важко зітхнула.
— З матір’ю Паша вкрай посварився, коли мама сказала, що їй не подобається Оксана і навела тебе як приклад… З докором, яке золото він упустив… — додала жінка.
— Що прямо так і сказала? — Людмилі було приємно, що колишня свекруха на її боці.
— Так, Люсік, ти ж знаєш, вона до тебе завжди добре ставилася, а ця молода гадюка крутить Пашею, як заманеться.
Він у неї глибоко під каблуком.
Галині було прикро за брата, і вона не приховувала роздратування.
— Машину їй подарував, дорогу… А зараз, ось, хоче їй будинок віддати, в якому ти живеш. Щоб вона перевезла зі свого міста батьків… Такі справи, Люся… — Галина знову важко зітхнула.
— Але ти ж розумієш, що це неправильно? У дітей тут життя, все налагоджено… Як ось так можна все перекреслити… — Не розуміла Людмила.
— Мабуть, батьки нової дружини для нього важливіші… У мене немає іншого варіанту, — з жалем у голосі відповіла Галина.
— Треба щось з цим зробити, — рішуче сказада Людмила.
— Я б із радістю прогнала цю Оксану мітлою… Але, здається, що вона сама на мітлі до Паші і прилетіла, — Галина сумно посміхнулася.
— Давай, зустрінемося і поговоримо з Тамарою Іванівною? Якщо твоя мама на нашому боці, у нас більше шансів придумати, що можна зробити, — у відчаї запропонувала Людмила.
— Давай, я тільки за! Не хочу, щоб мій брат згнив під каблуком стерви, яка людей ні в що не ставить.
І як він взагалі з нею зв’язався?! Точно, приворот. Зараз, подзвоню мамі і домовлюся про зустріч, — Галина тепло попрощалася з Люсею.
Наступного дня Тамара Іванівна і Галина приїхали в гості до Люди, щоб побачити дітей і обговорити неприємну ситуацію.
Будинок був куплений Павлом до шлюбу. Вплинути на його рішення, апелюючи до жалю, було так само ефективно, як робити операцію на головному мозку гайковим ключем після сорокакілометрового марафону.
— Щоб мої онуки залишилися без даху над головою, через те, що мій син без мізків і совісті…
Не бувати цьому! — рішуче сказала Тамара Іванівна, коли Ілля та Іринка доїли її котлетки і весело побігли грати у двір.
— Але що я можу зробити, у мене тут немає ніяких прав, — сумно відповіла Люда.
Галина запитально подивилася на маму.
— Отже, дівчатка, ось що ми зробимо, — Тамара Іванівна розповіла свій план, над яким думала всю дорогу…
…Павло сидів у ресторані і обідав з Оксаною. У цей момент у затишний і тихий зал увійшли Людмила, Галина і Тамара Іванівна.
— Мамо, Галю,… Люся… Що ви тут робите? — Павло здивовано подивився на трьох жінок, які наблизилися до столика.
— А ось і твоя сімейка, намалювалася, не зітреш, нахохлилися як, дивись, — уїдливо, зі смішком вимовила Оксана.
— Встань і вийди геть звідси! Мені з братом треба поговорити, — Галина поклала руку на плече Оксані.
— Руку забери, я нікуди не піду! — пирхнула Оксана.
— Ти не зрозуміла? Я тобі зараз келих в око засуну! — Галина взяла келих з ігристим і, виплеснувши рідину на гарну сукню Оксани, направила його в бік її обличчя.
Переляканий офіціант хотів підбігти до столу, але Тамара Іванівна зупинила його жестом.
— Сімейні розбірки, не втручайтеся. Все культурно.
Подивившись на Оксану, жінка додала:
— Дівчинко, тобі час у вбиральню, висушити сукню. А потім не забудь перевірити свій автомобіль. Коли ми проходили повз парковку, там хтось писав на капоті тобі непристойні слова.
Тамара Іванівна силою допомогла остолбенелій Оксані відірватися від столика.
— Може, ще десь щось написали або колеса прокололи… Тож перевір свою машинку, — додала жінка, зайнявши крісло Оксани.
Оксана, кинувши серветку на салат, пішла до вбиральні замивати сукню, кинувши по дорозі Павлу:
— Я від тебе такого не очікувала, як ти міг таке допустити.
Тамара Іванівна завжди була впевненою в собі жінкою. Працюючи в дев’яності адвокатом у кримінальних справах, вона бачила й не таке.
Оксани вона зовсім не боялася. Людмила і Галина також зайняли вільні місця за столом.
— Мамо, це що зараз було? — Павло не приховував обурення. — Галя, я від тебе не очікував… Як ти смієш так поводитися з моєю нареченою… Люда, а ти взагалі, що тут робиш?
— Синку, замовкни і послухай маму. — Тамара Іванівна суворо подивилася на сина поверх окулярів. — Бачиш, ось цю папку? — жінка дістала з сумки велику зелену папку з паперами.
— Тут всі твої офіційні та неофіційні доходи за останні десять років. У мене є своя людина в потрібному кабінеті, яка знайшла все, включаючи і твої таємні рахунки.
— Що? — Павло здивовано подивився на матір.
— Те, що ти надсилаєш Людмилі, називаючи це аліментами… Це копійки в порівнянні з тим, скільки ти їй, насправді, повинен за законом і всіма правилами. — додала жінка.
Павло замовк, бо знав, що мати каже правду. Він дійсно приховував більшу частину своїх доходів, навіть від Оксани. Тамара Іванівна продовжила.
— За законом, який на нашому боці, твої онуки дуже багато чого недоотримали. Коли ми почали рахувати, у нас волосся дибки стало.
Мама Павла виразно подивилася на Галину і Людмилу. Жінки схвально кивнули.
— І я не кажу, що при розлученні і розподілі майна ти сховав свої накопичення. Роками збирав, як щур, а Люді говорив, що нічого немає.
Тамара Іванівна презирливо подивилася на сина.
— Будинок купив до весілля, потім тобі, бачте, не щастило… А, як розлучився, знову раптово став дуже багатим. — Сказала Тамара Іванівна і додала з жалем. — Треба було мені раніше включитися в це питання.
— Мамо, як ти смієш так говорити, — злобно прошипів Павло.
— Смію! У цій папці всі докази. І тут стільки злочинів, що Люда може тебе сміливо відправити до в’язниці, а суд і закон швидко у тебе все відберуть на її користь. — вимовила Тамара Іванівна.
— Ти не посмієш, — гнівно крикнув Павло.
— Посмію, якщо забереш будинок, і посмію, якщо ти зв’яжешся з цією Оксаною, — грізно відповіла Тамара Іванівна.
— Паша, вона тобою крутить, а ти не помічаєш, — Галина втрутилася в розмову.
— Без грошей ти був потрібен тільки мені, — тихо промовила Людмила.
— Отже, синку, мені потрібно думати про онуків і про продовження роду. І якщо з тобою у мене не вийшло, я не дозволю, щоб і онуки виросли зіпсованими. Не в мою зміну.
Тамара Іванівна попросила офіціанта принести їй склянку води і продовжила:
— Ось, як ми вчинимо. Зараз ми поїдемо до нотаріуса, і ти підпишеш Людмилі дарчу на будинок.
Всі документи ми вже підготували. Це покриє все те, що ти їй насправді винен. — Тамара Іванівна ковтнула води, поправила окуляри і додала.
— Моїм онукам щомісяця будеш відправляти втричі більше грошей. І це я ще по-божому. Ми не збільшимо суму вдесятеро за однієї умови… — вона Павла витримала паузу і додала:
— Ти ж розумієш, що ти набагато більше заробляєш. А ми це вже з’ясували. — Тамара Іванівна потрясла папкою перед обличчям сина.
— Отже, умова, — додала жінка. — Ніякої Оксани. Вона погано вчинила з Людою і з тобою погано поводиться. Ти не бачиш, ми бачимо. Доведеться вибрати… або вона, або гроші.
Як я тобі сказала, Люда може у тебе забрати набагато більше. І будуть проблеми із законом.
— Рішення треба приймати зараз, братику, — додала Галина. — Гроші або Оксана.
— Хочеш піти проти сім’ї та роду, значить, будуть наслідки, — залізним голосом додала мати. — Ламати життя моїм онукам я тобі не дозволю.
— Вибираю гроші, — тихо сказав Павло.
“Таких, як Оксана, хоч греблю гати, коли є гроші. А без грошей у мене точно не складеться з цією шикарною і владною жінкою”, — подумав про себе чоловік.
— Люся, ти записала розмову? — Тамара ласкаво подивилася на Людмилу.
— Так, Тамара Іванівна, кожне слово. — Людмила урочисто помахала телефоном.
— Ось і добре. На випадок, якщо ця курка ще раз до тебе сунеться, тобі буде, що їй дати послухати. — з посмішкою сказала Тамара Іванівна Людмилі.
Подивившись на сина, додала:
— Якщо з Оксаною сам не попрощаєшся, там, сміливості тобі не вистачить або ще чогось, ми тобі допоможемо.
Всі жінки схвально кивнули.
— Ну що, синку, проси рахунок. Нотаріус тебе вже зачекався, — Тамара Іванівна прибрала папку в сумку і посміхнулася Галині та Людмилі…
…— Тамара Іванівна, ви свята жінка, як вам це вдалося?! Він все підписав… і дарчу, і нову угоду про аліменти… Це ж якесь диво, — Людмила зі сльозами обіймала колишню свекруху.
— Мамо, і все-таки, що там у папці? Що ти такого нарила, — Галина повернулася з переднього сидіння і запитально подивилася на матір.
Тамара Іванівна посміхнулася і простягнула дочці папку.
— Мамо, але тут же… це ж розклад фільмів супутникових каналів, який я тобі роздрукувала минулого тижня. А де всі докази?
— А їх і не було, донечко. Я просто дуже добре знаю свого сина. — жінка хитро підморгнула.
Машина повернула. Вечірнє сонце приємно освітлювало обличчя всіх пасажирів.
Сонце, яке завжди неупереджено пестить обличчя як всіх добрих, так і всіх злих людей.
