— Навіщо тобі таке дороге житло? Купи квартиру скромнішу, а різницю віддай нам, — випалила Людмила Степанівна.
Колишня свекруха прийшла в той самий момент, коли Наталя вирішила вперше за місяць дозволити собі тишу і чай з лимоном.
Наталя поставила чашку на стіл, не піднісши до губ. Промовчала. У голові швидко пробігли слова, за які дають по голові в пристойному суспільстві і не пускають до храму.
— Ви це зараз серйозно, Людмила Степанівна? — перепитала вона, дивлячись в обличчя свекрухи.
Та, між іншим, сиділа в Наталчиній же кухні, в її ж квартирі, купленій після розлучення, і їла Наталчину ж буженину.
Взяла товстий шматок, щедро намазала гірчицею і навіть не поперхнулася. Це заслуговує на повагу. Або на дурку.
— А що тут такого? — знизала плечима свекруха, ніби обговорювала покупку прального порошку. — Ти ж одна. Ну розлучилася — і радій. Без дітей, без турбот. У тебе три кімнати!
А у Віктора, ти сама знаєш, двоє дітей вже. Троє, якщо рахувати їхню кішку. У дружини алергія на шерсть, але вона любить страждати. А у них двокімнатна. Тісняться там. Люди як оселедці. А ти тут з паркетом, з балконом…
— Чуєте, — Наталя подалася вперед і голос у неї став таким рівним, яким зазвичай оголошують посадку на літак в інший кінець світу. — Я купила цю квартиру за свої гроші.
Після розлучення. П’ять років економила. Навіть на чоботи з хутром не витрачалась. А тому у -20 йшла в аптеку за «Фервексом», тому що взули мене не тільки морози, але і колишній. Тож це моя квартира.
— Все правильно! — пожвавішала свекруха, не відчувши підступу. — Розумна, доросла. Пора і допомогти ближнім.
Віктор все ж тобі як… ну майже рідний. Ти ж його любила.
— А ви знаєте, що його теперішню коханку звуть Таня, або Катя, чи…— схилила голову Наталя. — Точний порядок я втратила, як і ви почуття такту.
— Не перегинай, Наталя, — свекруха надламала хліб і сунула в рот. — Я просто запропонувала. Купи собі щось скромне.
Ну студію, наприклад. А ці метри віддай йому. Ми все оформимо. Він з дітьми тобі потім подякує за це.
— Так, тільки подяку мені буде ніде повісити, — Наталя встала. — Мені сорок п’ять, я одна, без чоловіка, без дітей.
Ця квартира — мій фронт. Моя броня. І я її міняти на чиюсь іпотечну безнадію не збираюся.
— Тобі ж ніщо не загрожує, — пирхнула свекруха. — Просто подумай. А раптом тобі завтра хтось зустрінеться? Молодий, гарячий. Він не захоче жити в бабусиній трійці.
— Він не захоче жити з колишньою свекрухою в кімнаті на двох, якщо я цю трійку віддам, — видихнула Наталя. — А де, вибачте, ваш синок?
Чому ви не у нього на кухні розмірковуєте про переселення народів?
— У них ремонт, — Людмила Степанівна підняла очі до стелі, ніби там був стельовий ангел, який підтвердить її мучеництво. — Пил. Онуки чхають. Маша нервує.
— А Наталя у нас з нульовою алергією і залізною психікою? — Наталя знову сіла, повільно, ніби кістка в горлі. — Давайте домовимося: ви їдете завтра. Ні — я викликаю таксі.
— Це ти мені?! — очі свекрухи стали схожими на дві кнопки сигналізації. — Я, між іншим, тобі як мати!
— Ви мені як теща від третього шлюбу. Не більше, — спокійно промовила Наталя. — І зауважте: я досі терпіла вас із ввічливості. А не з любові.
Мовчання було довгим. Навіть чай у чашці охолов, не дочекавшись фінального слова.
— Ну-ну, живи одна, горда. Потім не скаржся, що ніхто не дзвонить, не пише, — прошипіла свекруха. — Таких самотніх тепер хоч греблю гати. А ти будеш на їхньому тлі зіркою. Зіркою самотності.
— Дякую за комплімент, Людмила Степанівна, — Наталя встала. — А тепер, вибачте, але моє зіркове життя вимагає ванни і спокою.
Тільки, будь ласка, без вашого голосу за стіною. Він у вас як сирена — будить совість, яку я закопала.
— Ти зла, Наталя. Ти стала злою. А раніше яка була! Худа, весела, з кучерявим волоссям. Син тоді божеволів!
— А тепер я не худа і не кучерява. Свобода така, знаєте, річ — розслабляє. А злість — це не злість, а досвід, Людмила Степанівна. Досвід життя з вашим сином і вашими порадами.
І, не чекаючи продовження, Наталя пішла у ванну. Там було тепло, тихо і пахло евкаліптом.
Свекруха в кухні залишилася одна. Тільки холодильник гудів, ніби заперечував щось.
А Наталя в дзеркало собі раптом посміхнулася. Не тому що смішно. А тому що нарешті хтось сказав вголос все те, що вона терпіла останні десять років. І цей «хтось» — вона сама.
Вранці Наталя прокинулася від дзвінка у двері.
— Хто о сьомій тридцять заважає людям жити, — пробурмотіла вона, натягуючи халат.
На порозі стояла все та ж Людмила Степанівна, з таким обличчям, ніби її не просто в поліклініці прийняли без талона, а відразу відспівали. Губи побіліли, очі не фокусувалися.
— Наталя… можна я зайду? — голос був тихим, яким свекруха ще жодного разу не говорила за всі роки.
— А ви… з речами? — Наталя поглянула на пакет у руках. — Чи на п’ятихвилинку поскаржитися на політиків?
— На п’ятихвилинку. Я… від лікаря.
Наталя відступила вбік, мовчки. Відчувала, що жартувати зараз — як намагатися надувати кульки на похоронах.
— Сідайте, — вказала на табурет біля вікна.
Людмила Степанівна не сіла, а впала. Сіла б — було б нормально. А так — як мішок з картоплею, без опори. Наталя машинально налила води.
— У мене рак. — Свекруха взяла склянку, не дивлячись. — Четверта стадія. Пізно щось робити. Метастази.
Наталя ніби знову прокинулася. Чай в її руках раптом став крижаним. Вона не заплакала, не ахнула, просто сіла навпроти. Мовчки.
— Лікар сказав, може пів року, може менше. Може, завтра. Хто його знає. Я відразу подумала — ось воно, за язик мене Бог і покарав.
— За який язик? — голос Наталії був рівний, майже чужий.
— За квартиру. За Віктора. За «різницю віддай». — Людмила Степанівна посміхнулася якось жалісно. — Хотіла влаштувати вам усім щастя. Як вміла.
— Ви не щастя влаштовували. Ви влаштовували розподіл благ. Причому за чужий рахунок. Мій рахунок.
— Я знаю, Наташо. Я знаю. — Вона заплакала. Справді, без театру. — Тільки ось біда… тепер і попросити вибачення страшно. Пізно.
— Краще пізно, ніж коли я на сороковини буду пиріжки на похорон пекти. — Наталя посміхнулася, але не єхидно, а по-людськи. — Вибачте. Невдалий гумор.
— Жартуй, жартуй, — схлипнула свекруха. — Тільки я не до Віктора поїхала. А до тебе.
Не тому, що у них ремонт. А тому, що я його дружину терпіти не можу. Вона… ну така, Наталя… вся напоказ. Ваша пара була справжньою.
— Так, була. Тільки закінчилася. Термін придатності вийшов, — зітхнула Наталя. — Ви хочете тут залишитися? Я не проти.
— Я не жебрачка. Я чесно хочу пожити, по-справжньому. Не метушитися, не командувати. А просто бути. Якщо можна — поруч з тобою.
— У мене диван зручний. Ортопедичний. — Наталя встала, пройшлася по кухні. — Тільки умови у мене жорсткі.
— Які? — підхопилася Людмила Степанівна, як школярка.
— Не лізти в моє життя, не відкривати рота про «віддай квартиру» і не будити мене до восьмої.
— Домовилися, — схлипнула свекруха. — Я навіть готова готувати тобі сніданки.
— Тільки не манку. І без ваших примов: «раніше їла — і нічого». Я доросла. У мене шлунок, як у міністра економіки — все погано, але зовні стабільно.
І вони засміялися. Вперше за весь час.
Через тиждень Людмила Степанівна здала аналізи повторно — і діагноз підтвердився. Без шансів.
Але замість того, щоб завести трагічну міміку і лягти в ліжко до останньої години, вона раптом почала жити так, ніби у неї попереду було не шість місяців, а шістдесят років.
Купувала собі сережки — «на випадок вечора у кафе». Завела собі ТікТок. Підписалася на фітнес-блог «пенсіонерки без гальм». Наталя пару разів підловила її у ванній з огірками на обличчі і фразою: «Коли мене не стане, то нехай хоч з мінімальними зморшками».
— Ви що, з глузду з’їхали? — Наталя якось не витримала. — У вас четверта стадія, а ви тут огірками мажетеся!
— А мені що тепер — сидіти і чекати кінця з кислим обличчям? — знизала плечима Людмила Степанівна. — Поки можу — хочу бути свіженькою.
— Та ви й у труну ляжете з жартом. Тільки ще й усіх із собою потягнете, щоб не нудно було, — пробурмотіла Наталя.
А потім вони навіть почали разом дивитися кіно. Якось у п’ятницю дивилися старі фільми, їли морозиво, і раптом Людмила Степаніана сказала:
— Адже ти Віктора не розлюбила. Я ж бачу. Просто втомилася боротися. А він — дурень. Сказав би слово — ти б знову повірила.
— Було б за що. — Наталя відвернулася. — У нього дружина. Діти. Побут.
— Побут — це не життя. Це просто брудний посуд між моментами щастя, — пробурмотіла свекруха. — Я це зрозуміла, коли вперше в житті сіла у тебе на балконі і просто мовчала.
А до цього все дзижчала і дзижчала. Кудись, навіщось. Як муха в банці.
Все змінилося в один день.
Віктор, наче йшовши повз, вирішив «просто провідати» свою колишню дружину, та побачив, як його мама у неї в халаті, з маскою на обличчі, роздає Наталії поради щодо кохання.
— Мамо, ти тут живеш?
— А ти що, очі відкрив? — примружилася свекруха. — Ну так, живу. І мене тут годують, поять, не просять «не сиди в телефоні за столом».
— Чому не до мене? У нас же сім’я…
— У вас — іпотека, Віка. А у Наталі — душа.
Віктор промовчав. Наталя вийшла з кухні, не бажаючи в цьому брати участь. Але в дверях зупинилася.
— Знаєш, Вікторе… поки ти зі мною жив, ти не цінував. А тепер, коли я навчилася жити без тебе, ти згадав і прийшов?
— Наталя… — він зробив крок. — Я не забув. Просто злякався.
— А тепер не пізно боятися?
— Пізно. Але хоч не мовчати.
— А ось це — спірно.
І пішла. У ванну. Знову. Тільки цього разу без евкаліпта. Зі звичайним шампунем. І з тим почуттям, коли всередині все болить, але це не кінець — це просто любов, яку вже не повернеш.
Минуло три місяці. Осінь йшла впевненою ходою — дощами, вогкістю і запахом мокрого листя, який Наталя колись обожнювала, а тепер він пахнув чимось чужим, неприємним. Ніби хтось розклав у повітрі прощання.
Людмила Степанівна худла, але бадьорилася. Купувала шарфики у фірмових магазинах, записалася на онлайн-уроки англійської, а ще почала писати листи. Паперові.
Наталя знаходила їх у шухляді столу. Деякі були адресовані їй. Інші — нікому. Просто «Комусь, хто згадає».
— Ви що, заповіт пишете? — запитала якось Наталя, підмішуючи сироп у чай.
— Заповіти — це нудно. Я пишу послання. Про себе. Щоб якщо раптом я справді зникну, — посміхнулася Людмила, — не вийшло, що я тільки по чужих кухнях шастала і поради роздавала.
— Вже не шастаєте. Тепер живете.
— Ось. А значить — є що залишити.
Віктор подзвонив на четвертий місяць. Наталя тричі не брала трубку, потім все ж відповіла.
— Привіт. Мама перестала мені дзвонити. У неї все гаразд?
— Так. Тільки вона тепер не дзвонить. Вона живе.
— Ти все ще злишся?
— Я більше не злюся. Я вже не та, кого ти покинув. І вона — не та, кого ти не помічав.
— А ти… не шкодуєш?
— Про що?
— Що ми так…
— Я шкодую, що не вигнала тебе раніше. Тоді б, може, і свекруха прийшла до мене як людина, а не як податковий інспектор за часткою.
Він замовк. Потім сказав:
— Я все одно… сумую.
— А я — ні. У мене тепер чай вранці, новини без істерики і людина, яка нарешті зрозуміла, хто я така.
— Хто ця людина?
— Твоя мати. Здивований?
— Так.
— Звикай.
У лютому Людмила Степанівна заснула і не прокинулася. Тихо. Без крику. Без лікарні. На дивані. З книгою на колінах. У халаті з кишенями.
Наталя знайшла її вранці. Вона не злякалась. Тільки поставила поруч з тілом чашку з кавою, як робила щоранку.
— Ну ви й вперті, — прошепотіла вона. — Навіть піти вирішили по-своєму.
На столі лежав останній лист. Конверт підписаний: «Наталі. Тільки не відкривай відразу. Проживи день. Потім».
Вона прожила. А потім відкрила.
«Ти — людина, у якої є хребет. І нерви. І принципи. А я — була глуха до цього.
Вибач.
Але ти мене врятувала. Не від загибелі. Від ідіотки, якою я була все життя.
Дякую тобі за останню осінь.
Нехай тобі буде щастя. У будь-якому розмірі. Хоч у трійці, хоч в однокімнатці.
З любов’ю,
та сама «теща від третього шлюбу»».
Наталя довго тримала цей лист на грудях, потім встала, заварила собі чай з медом і вперше за багато років відчула: вона не одна. Навіть якщо в квартирі тихо.
Тому що комусь, нарешті, не потрібно було нічого ділити. Тільки бути. З нею. До кінця.
