Коли я вперше, чотирнадцять років тому, їхала на заробітки, мені дуже страшно було. Я ж ніколи не покидала рідної області навіть. Та чимало жінок з нашого села вже давно їздили, повертались такі задоволені, хати гарні будували. А я все боялась, не могла наважитись. Та й чоловіка не хотіла покидати, бо майже у всіх тих панянок сім’ї через ті заробітки й розпалися.
Та виявилося, що деяким і розлуки не треба. Бо мій Петро пішов до іншої, коли я ще дома була. Тож тоді я й вирішила, що більше дома не сидітиму. Ще й син школу закінчив, теж грошей потребував. От я й поїхала. В Італії мені солодко не було, робота важка, а мову я лиш трохи вивчила перед поїздкою. Та я страшенно тішилась, коли першу зарплатню отримала. Щоправда, довелось мені половину за місце віддати. Собі залишила всього 200 євро, а решту відразу ж синові відправила.
Відтоді щомісяця я гроші додому гроші висилала. Згодом мій Кирило ремонт почав в хаті робити. Так її перебудував, що не впізнати тепер. Висилав мені фото, а я так тішилась. Уявляла, як повернусь і житиму в тих хоромах, а всі родичі й подруги до мене в гості приходитимуть.
Та не дивно, що коли у сина гроші з’явилися, дівчата так і почали довкола крутитися. І всього у 21 рік Кирило заявив, що одружуватись буде. Я й наче зраділа, але відчувала, що щось не так з цим усім буде. Приїхала лише за місяць до весілля, гроші на все це привезла. І лиш тоді побачила, що невістка моя вже далеко не дівчинка. Їй майже 30 і жінка чітко знала, що у своєму житті робить. Вона командувала моїм сином, як хотіла, а він слухав її, наче покірний раб.
– Синку, подумай добре, ще не пізно все скасувати!
– Чого?
– Чи ти не бачиш, що вона з тобою лише через гроші?
– Мамо, що ти таке кажеш! Леся щира і добра! Вона мене справді кохає.
Врешті я відступила, адже не хотіла стати для сина ворогом. Весілля ми відгуляли і я поїхала знову до Італії. Син спитав дозволу, чи можуть вони жити в моїй хаті. Звісно, я погодилась, будинок великий, та й мене там нема. Чого відмовляти.
Відтоді я дітям ще більше допомагала. Адже Леся мало не відразу завагітніла. А окрім грошей раз на кілька місяців надсилала великі посилки з одягом, їжею та хімією. А коли моя онука Софійка народилась почала ще й дитяче усе передавати. Купила дорогий візочок, стільчик для годування, різні люльки та гойдалки, конверти й одяг. У моєї онуки ж мало бути все найкраще.
Ось так роки й минали. Я працювала і тішилась, що дітям допомагаю. Вже й онука підросла. Влітку я вирішила додому надовго приїхати, стомилась страшенно. Та минуло кілька тижнів і я збагнула, що стала зовсім чужою у своєму домі. Кімнату мені виділили найгіршу, адже в моїй колишній облаштували дитячу. На кухні невістка нічого не дозволяла мені робити.
– Це все нова техніка, щось не так зробите – і зламаєте!
– В Італії в мене теж техніка не стара. Тож і з цією розберуся!
Врешті вона мене пускала, утім стояла над душею і спостерігала. Ще й постійно примовляла, що так, а що ні. А якось я не витримала й вирішила зробити перестановку у вітальні. Не подобалось мені, як в що там зробила Леся. Та коли невістка це побачила, почала на мене кричати.
– Що ви тут робите? Хто вам дозволив?
– Чи ти забула, що це моя хата!
– А, то може мені піти? – фиркнула Леся. А на вечір чоловікові в сльозах це все розповіла.
Після цього я замислилась – Що ж я наробила і як далі бути. Подруги радили випхати молодих, а я так не могла. В них тоді вже двоє діток було. От я й поїхала до Італії, та твердо вирішила собі на хату заробити. А додому зовсім гроші перестала висилати. Лише дітям посилки передавала і все. Навіть на дні народження гроші не давала.
Та нещодавно в Лесі був ювілей. 40 років і тут я вирішила зробити виняток. Надіслала синові 100 євро, попросила передати. Утім він мені таке влаштував, ви не повірите:
– 100 євро на 40 років? Це взагалі не гроші! Вона хотіла собі щось гарне купити!
– То доклади і нехай купить.
– Мамо, я тебе не впізнаю. Що сталося?
– А те, що я без житла залишилась і заробляю на власне.
– Та не розказуй, нащо це тобі. Однаково на старості догляду потребуватимеш. Як сама житимеш? Хто з тобою сидітиме? Нащо все так ускладнювати? А як відвернешся від нас – то не чекай допомоги потім!
Посварилися ми через все це. Може він і має рацію, адже я вже далеко не молода і здоров’я в Італії залишила. Утім так хочу мати власний куток і там все робити так, як я хочу. Порадьте, як мені бути?
