Вже 12 рік у Португалії. Коли їхала вперше, думала – на рік, максимум 2, а вийшло, що життя розтягнулося між двома країнами, між посилками, дзвінками й вічною виною перед дітьми.
Я не пила, не гуляла, не шукала легкого життя, а мила чужі підлоги, доглядала старих людей, спала по 4 години, щоб мої діти в Україні мали те, чого сама не мала ніколи. І зробила головне – купила і сину, і дочці по квартирі. Однакові, в одному місті, щоб ніхто не сказав, що мама когось любила більше.
Коли Артем одружився, я раділа. Невістка Ірина мені зразу сподобалась – тиха, роботяща, без гонору. Я тоді ще більше старалася. Висилала посилки – 2 однакові: дочці і синовій сім’ї. Однакові куртки, однакові солодощі, навіть шампуні ті самі.
– Мамо, ти що, спеціально? – сміялась дочка.
– Аякже. Щоб потім не було: “а чому їй більше?”
А потім сталося те, чого я найбільше боялася – Артем з Іриною розлучилися. Квартира залишилася йому – я не лізла. Але Ірина вийшла з того шлюбу з пустими руками й розбитим серцем. І я стала на її бік, бо як жінка – розуміла. Й далі допомагала їй: трохи грошей, посилки з Португалії. Такі самі, як дочці. І тут почалося пекло.
– Мамо, ти взагалі нормальна?! – кричала Віра в слухавку.
– А що я такого зробила?
– Ти допомагаєш чужій людині! Іра тобі ніхто!
– Вона мені була невісткою. І залишилась людиною.
Дочка не могла цього прийняти. Кожна посилка була як ніж.
– Ти мене з нею зрівнюєш?
– Я нікого не зрівнюю, а просто справедлива.
Аж поки одного разу Ірина не подзвонила мені й тихо сказала:
– Мамо, вибачте, але посилка знову до мене не дійшла.
У мене похололо всередині. Я подзвонила дочці.
– Ти брала посилку для Ірини?
– А що такого? Вона ж тобі ніхто! Я не дам, щоб ти возила їй передачі, як мені!
– Ти вкрала?
– Я забрала своє! Бо ти мені мати, а не їй!
– Має бути соромно! Я тебе так виховувала?! Забирати чуже?
– Чуже?!
– Це ти віддаєш чужій! Заради якоїсь Ірини готова втратити рідну дочку!
– Не перекручуй! Я не ділю любов! Просто не вмію бути підлою!
– То вона тобі дорожча за мене! От і живи з нею! – Віра кинула слухавку.
Ми не говорили кілька місяців. Я не спала ночами, питала себе: “чи маю право бути справедливою, якщо це ранить рідну дитину?”. Але потім згадувала, як сама була молодою, без підтримки, і розуміла, що не зраджу своїм принципам.
Я й далі висилаю 2 однакові посилки, юбо якщо почну ділити людей на “рідних” і “чужих”, то ким тоді стану сама? А дочка, може, колись зрозуміє, а може й ні. Але знаю одне: я не купувала дітям квартири для того, щоб вони втратили людяність.
Хіба ж не права? Як би ви вчинили?
