Зараз свекруха намагається зі мною помиритися. Вже й почала Сергія та онука задобрювати. Ледь не щовечора телефонує та запрошує в гості на дачу:
“Ой, треба приїхати та шашлики посмажити”
“А в мене так гарно полуниця та черешня вродила, заїдете за смаколиками”
“Картопля молода така, як треба, аж тане в роті”.
Однак, я дотримуюся обіцянки, яку дала ще минулого літа – у гості до тої зміюки ні ногою. Думаєте, я така злопам’ятна людина? Ні, просто знали б ви, як Марія Василівна роками з мене знущалася – одразу б всі претензії відпали.
Мені було тільки 20, коли я вийшла заміж за Сергія. Адже тоді була на 2 місяці вагітності. Однак, ми щиро кохали один одного, та й малюк – то Божий подарунок. Я сама не місцева, переїхала до Львова на навчання в інституті. Власне, ми з Сергієм одногрупниками були.
Марія Василівна свого часу працювала в міській раді, мала якусь високу посаду. І от в неї були автомобілі, потім взагалі свій бізнес відкрила – магазин з одягом. Квартиру у центрі Львова продала та переїхала на “дачу”. Хоча мені язик не повертається так назвати її будинок. Там 3 поверхи, на кожному балкон та окремі ванні кімнати, басейн на дворі та великий садок.
Звісно, пані Марія вовком на мене дивилася. Бо думала, що я навмисне завагітніла, аби за її сина вискочити. Але я терпіла, як могла, чисто з поваги, бо це старша людина.
І от свекруха вирішила показати, хто на тій дачі господиня та перетворила мене на прислугу. На 9 місяці вагітності я рвала ту кляту черешню, сапала грядки.
Раз мали приїхати майстри та поставити бруківку, але щось вони затрималися. Тому я зі свекрухою самі ставили бруківку. Точніше, пані Марія просто показувала пальцем, куди і як ставити. Того ж вечора мене забрала швидка та народився наш Миколка. Бо надірвала живота через ту кляту бруківку.
Але свекруха спуску не давала. Сергій працював постійно, аби заробити нам на власне житло. Окрім основної роботи, часто брав підробітки на вихідні або ж понаднормові.
Я терпіла пані Марію цілих 3 роки, поки складали кошти та економили кожну копійку. Однак, на новосіллі пані Марія вирішила влаштувати справжню виставу на біс. Коли у нас зібралися всі гості, сусіди та родичі, вона виголосила промову:
– От, знаєте, я гідно виховала свого прекрасного сина. Адже він сам купив це житло. Так добре, що не дивлячись на деяких прожер, він добився такого успіху!
На слові прожери вона похитнула голову в мою сторону, аби всі знали, про кого йдеться. Це було дуже неприємно, але я стрималася, аби не влаштувати скандал. Лиш ввечері, коли всі гості пішли геть, то поговорила з чоловіком:
– Я для твоєї мами ніколи не стану гарною невісткою. Вже й не соромиться при родичах так принижувати. Все, я на ту дачу ні ногою. Хай подякує, що пішла ціла та неушкоджена з гостини.
Сергій мене підтримав та сам вже намагався дистанціювати від тої зміюки. Так ми прожили рік, аж поки свекрусі не повернулися всі ті нарікання. Вона почала важко хворіти, купує якісь дороги ліки, постійно їздить на масажі голками, у санаторії. Навіть довелося продати машину, щоб якось жити.
Я сильно не цікавилася її болячками, то хіба Сергій її возив до масажистів або ж у лікарню на огляд. І тепер пані Марія почала аж дуже добре до нас ставитися. То раз передасть відро черешні та полуниці, то закрутки з домашнього варення, то ще якісь смаколики. У травні взагалі ледь не щосуботи кликала нас на дачу, щоб шашлики посмажити.
З одного боку, я не хочу її навіть бачити. Бо досі не можу забути, як пані Марія зі мною поводилася, як принижувала та нарікала.
Однак, вона вже літня людина з букетом болячок. Хочу їй допомогти, та щось гордість не дає. От тягнуся до телефону, аби з нею поговорити – то щось всередині каже “зупинися та не будь дурною!”
Через цю болячку свекруха втратила не тільки здоров’я, але й гроші та друзів.
Не знаю, як вчинити у цій ситуації. Тільки рік минув, старі образи не забулися.
