• субота, 10 січня 2026 р.

    – Ти ж сам казав, що сина хочеш? – дивувалася Тетяна – Ну не так одразу, не встиг ще з тобою я налюбитись, а ти вже й дитя задумала, – Микола так дивно сказав це, ніби це було без його згоди

     

    – Виходь за мене? Я поки що з матір’ю живу, але мене на роботу в райцентр кличуть, обіцяли дати житло. Ну як? – Микола прибрав сніжинки з шапочки й куртки Тетяни, пригорнув до себе, і шепотів їй гаряче:

    – Не можу чекати, ти така… Тягне мене до тебе, давай швидше одружимося, га?

    І цілував, цілував так, що в Тетяні перехоплювало подих!

    Вона Миколу змалку любила, вони були сусідами.

    Мати Тетяни Галина Петрівна з мамою Миколи – Мариною Денисівною дружили. Вони давно все за них вирішили.

    І Тетяна прошепотіла у відповідь:

    – Звісно вийду, Микольцю! Ну перестань, ну що ти робиш, побачать!

    …Одружилися вони через місяць, Микола весь звівся, так його любов здолала.

    Марина Денисівна навіть на Тетянку почала скоса поглядати – що ти з сином зробила, що зовсім хлопець знемагає?

    Але відгуляли весілля, і перший, і другий день, і зажили вже тепер по-сімейному.

    У батьків Миколи будинок був великий, старша сестра давно вже вийшла заміж і поїхала.

    – Живіть, місця всім вистачить! – раділа Марина Денисівна, й до чоловіка казала: – А ти, Грицю, що все мовчиш? Невістка у нас хороша, спритна, ми ж Тетянку з пелюшок знаємо, на очах росла! От тепер буде підмога нам, оце радість!

    – А я що, Маринко, я тільки за! – Григорій Васильович тихий був мужик, дружина у них верховодить, а він їй не суперечить.

    – Ох ти і мовчун ти, Грицю, до свахи краще піду, з тобою хіба поговориш?

    З Галиною тепер Марина щодня шепотілися. Про те, як заживуть великою родиною, краще, аніж раніше. А там дивишся й онуки спільні підуть, от радість!

    Тільки у Миколи плани були інші, набридло йому курей годувати, грядки перекопувати й кролям траву возити.

    Та й життя це замурзане сільське не для нього. У нього дружина красуня, з такою ніде не соромно, у райцентр їхати жити він задумав, а далі видно буде.

    Марина Денисівна як почула, що син з молодою дружиною їхати зібрався, то аж присіла!

    Як так у райцентр? Та це ж, мабуть, Тетянка Миколку підбурила, нічна зозуля завжди денну перекує!

    Переїхали від батьків Тетяна з Миколою потихеньку, не чекаючи сварок.

    У райцентрі їм квартирку дали. Тетяна в дитячий садок хотіла піти працювати, і в училище вчитися на вечірнє, але Микола заперечив – нічого чужих дітей бавити! Своїх народять – тоді й няньчити буде.

    Але Тетяна влаштувалася менеджеркою у торговий центр, у відділ верхнього одягу.

    Сама Тетяна вбралася – красива, як модель!

    Микола з роботи за нею заїде, помилується, як вона на людях красується, і вони додому йдуть. А вдома… вдома Микола голодний.

    У нього на вечерю котлети, чи гуляш, а на десерт, для того й від матусі з татом він переїхав – дружина молода.

    Але так тривало недовго, Тетяни вагітність для Миколи стала несподіваною.

    – Ти ж сам казав, що сина хочеш? – дивувалася Тетяна

    – Ну не так одразу, не встиг ще з тобою я налюбитись, а ти вже й дитя задумала, – Микола так дивно сказав це, ніби це було без його згоди.

    А через пів року, коли животик у Тетяни став добре помітний, Микола став її ніби навіть цуратися.

    Не цілував, як раніше, і часто їздив до матері допомагати, та ще й із ночівлею, залишаючи дружину одну.

    – Та чого тобі трястись у цьому автобусі зі мною? А мати твоя днями приїжджала, он яблука тобі привезла. Тож ти з нею вже побачилася! Тепер уже згодом у село разом поїдемо, вдома краще сиди, – ніби відмовлявся від неї Микола.

    Тетяна відчувала це і не нав’язувалась, думала добре, кажуть так буває, що чоловік вагітну дружину як жінку не сприймає.

    Але коли дочка народилася і Тетяна щаслива, тримаючи рожевий згорток, вийшла до чоловіка, він не кинувся до неї, як колись.

    Тільки ледь помітно кривувато посміхнувся:

    – Вітаю тебе з донькою!

    Наче це тільки її свято, а в очах його читалося – навіть сина не змогла народити!

    Але Тетяна і тоді вірила, що не може її Микола раптом так охолонути до неї. Це він просто до доньки ревнує, але Тетяна доведе, що все не так, що вона любить його, як і раніше.

    І Тетяна, намагаючись не розбудити чоловіка – адже йому на роботу вставати, тихо, навшпиньки, несла галасливу Даринку. Годувала на кухні, сповивала, заколисувала.

    Вранці з чоловіком вставала, готувала йому сніданок, давала з собою обід.

    А Микола бурмотів:

    – Третій день котлети з макаронами! Ти ж вдома сидиш, а я один на трьох роботах…

    Микола все частіше посилався на те, що матері з батьком допомогти треба, а потім залишався у них ночувати. Мовляв, мати з утоми біленької дала, от і заснув на дивані…

    І Тетяна, втомившись від такого життя, вирішила одразу поїхати до своїх батьків. Ну вони ж по сусідству. Сюрприз чоловіку зробити.

    Вона взяла Даринку, зібрала речі.

    – Може Микола зрадіє, що я приїхала, – думала вона. – Сусідка його з дитинства кохана, дружина ненаглядна з донечкою!

    Мама зустріла її вигуком:

    – Тетянко, що у вас коїться?! Маринка каже, ти Миколі і вдома працювати кажеш, і чи не на трьох роботах, а тобі все мало? Ти мовляв там звикла гарно вдягатися і гуляти казна з ким! Та це ж як так, Тетянко?

    Микола ж втомлений до матері приїжджає відіспатися. А тут мені Ігорівна розповідала, що бачили Миколу твого, як він під ранок від Наталки виходив.

    Натякає, що не його в тебе дитина, ось він в загул і пішов!

    Ти що робиш, доню? Втратиш мужика, наш Миколка такий хлопець гарний, та ми ж його з народження знаємо, ох, Тетяно!

    Та й я подругу втрачу, сваха скоса дивиться на мене останнім часом!

    Тетяна так і сіла з Даринкою на руках на диван.

    Ось і мама її вважає винною, всі проти неї, та що це таке?!

    З мамою й татом Тетяна потім сяк-так помирилася, хоча мама так і продовжувала журитися, що Тетяна такого хлопця не втримала.

    Рідного батька в дочки забрала, Наталі задарма віддала.

    Але думка поїхати засіла в Тетяни – важко так жити, коли всі проти тебе. Просто неможливо…

    І через деякий час Тетяна поїхала у місто з маленькою Даринкою.

    Влаштувалася на роботу в дитсадок, туди ж і Даринку прилаштувала.

    Орнедувала кімнату і почалося її нове життя.

    Ольга Михайлівна – власниця квартири, виявилася дуже душевною жінкою.

    А трохи пізніше Тетяна познайомилася і з її сином Андрієм.

    Андрій у всьому допомагав Тетяні, а Дарина прямо не злазила з рук, коли він до них заходив. Тетяна повірити не могла, що бувають такі добрі й дуже надійні чоловіки.

    І коли Андрій запропонував вийти за нього заміж, Тетяна погодилася. Вона вже не уявляла їх із Даринкою життя без Андрія.

    На день народження Андрія вони з Тетянкою вирішили зібрати тільки рідню. Син Іванко ще маленький, ні до чого влаштовувати галасливі застілля.

    Приїде мама Андрія Ольга Михайлівна й сестра Світлана.

    Тетяна довго думала, чи кликати своїх батьків? Адже у них за ці роки стосунки так і не налагодилося. Чи поїдуть вони?

    Батько останнім часом запитливо дивився на Тетянку і мовчав.

    Мовчав, коли вона з Миколою розлучилася.

    Мовчав, коли Тетяна не витримала сусідства Миколи і розмов про те, з ким він гуляє, і що дочка не від нього, і у місто з Даринкою поїхала.

    І коли Тетяна привезла до них Андрія знайомитися, і сказала:

    – Мамо, тату, познайомтеся, це Андрій, я вам про нього розповідала. Ми вирішили одружитися!

    Батько глянув несхвально, і головою так похитав, наче хотів щось не дуже добре про Тетянку сказати. Хоча руку Андрію він потис, але неохоче.

    Мати потім Тетяні пояснила, що батько вважає, раз заміж вийшла – терпи, вмій життя налагодити, нема чого скакати – один, другий.

    Той зраджує, кого не тримають, а чим цей Андрій кращий? Переживає батько за тебе, дочко!

    Але Андрій сам наполіг:

    – Тетянко, не ображайся на своїх, вони люди старого виховання!

    І сам зателефонував, запросив і попросив їх у гості приїхати.

    Квартиру подивитися, адже не були у них жодного разу, Тетяна ж із Андрієм самі до них у село часто їздили.

    А з автовокзалу вони батьків зустрінуть, хай не переймаються!

    І батьки Тетяні таки збиралися.

    Галина Петрівна найкращу кофту одягла, хвилювалася, чоловіка розпитувала:

    – Ну що ж, якщо ми до них приїдемо, то це означає, що ми їх визнали, що ми згодні?

    А може й пора, скільки часу минуло, та й що ти, Василю, все мовчиш?

    Василь Іванович тільки крекнув, одягаючи нові черевики – в місто ж їдуть!

    – Та не знаю я, Галю! Дивитися треба, ніби вже рік живуть, та й нас не забувають. Набрехала тобі Денисівна твоя, Миколку свого вигороджувала, а ти й піддалася. Та й я, старий бовдур, туди ж! – Василь Іванович спересердя кинув черевик, – Не можу я в цих черевиках ходити!

    Приїхали Галина Петрівна й Василь Іванович заздалегідь.

    Добре Тетяна з Андрієм теж раніше їх зустрічати приїхали.

    Галина Петрівна застидалася стоїть озирається. А Василь Іванович вигляду не подає, дивиться впевнено.

    Тетяна збоку подивилася на батьків – маленькі вони стали, постаріли. І шкода стало, всі минулі образи відступили.

    Іванка вони з мамою Андрія вдома залишили, а Дарина з ними, тут же з машини вискочила:

    – Бабусю, дідусю, ми тут!

    Обійнялися, Галина Петрівна й Василь Іванович руку Андрію потисли.

    В машину сіли, розгубилися, Галина Петрівна раптом згадала про подарунок, конвертик для Андрія, ніби потім не встигнуть.

    – Василю, конверт давай, бо ж забули!

    І неголосно Даринці сказала:

    – Внучечко, я не дістану, ти передай конвертик… Вітчиму своєму!

    А Дарина голосно, на всю машину:

    – Бабусю, а хто це – ВІТЧИМ?

    Тут Василь Іванович раптом перестав відмовчуватися:

    – Ти що говориш? І внучці Даринці так ласкаво:

    – Та це бабуся щось наплутала, ти, внучечко, ручку простягни, й тату своєму передай конвертик, адже там там тато сидить?

    – Звісно, тато, а ти що діду, не знаєш? – весело засміялася Дарина!

    Ох які дивні ці дорослі?

    Хіба не видно, що у Даринки найкращі мама, тато й братик Іванко! І бабусі й дідусі найкращі, Дарина всіх любить.

    І бабусю Олю, і дідуся Василя і бабусю Галю! А ще й тітку Світлану, вона Даринці каблучку маленьку подарувала, якраз на її пальчик.

    Наскільки рідними можуть бути чужі, настільки чужими часом бувають рідні…

    Якщо не схаменуться…