Мені 35 років, досі не заміжня і не маю дітей. Коли кажу це вголос – ніби хтось ставить на мені клеймо: “не встигла”. Хоча я працюю, добре заробляю, маю власну квартиру і, здавалося б, усе для нормального життя. Але щастя в цьому списку немає.
Зараз живу з чоловіком, з яким планувала створити сім’ю. Планувала, бо тепер усе частіше ловлю себе на думці: “а чи хочу я цього насправді?”.
З Ігорем познайомилися 5 років тому. Він одразу справив враження серйозного, “дорослого” чоловіка. Говорив красиво, переконував, що сім’я – це відповідальність.
– Я не з тих, хто просто так одружується. Мені важлива стабільність, – говорив він.
Тоді мені це здавалося правильним. Я працювала багато, будувала кар’єру, знімала квартиру. Ігор жив зі мною, але завжди підкреслював, що “поки не час” говорити про шлюб:
– Ти ж розумієш, без власного житла сім’ю не будують.
Усе змінилося, коли тато купив мені квартиру. Не палац – звичайну двокімнатну, але мою. Того ж вечора чоловік був іншим: усміхненим, ніжним, раптом заговорив про майбутнє:
– Ну що, тепер можна й серйозно думати про сім’ю.
Я тоді не звернула уваги на тривожний дзвіночок, а треба було. З того моменту всі мої гроші стали “нашими”, але чомусь розпоряджався ними лише Ігор, при цьому сам він не поспішпв йти на роботу.
– Віддай мені зарплату, я краще знаю, як правильно розпорядитись грішми.
– А може, я сама?
– Ти ж жінка, а ви емоційні.
Я віддавала, бо вірила, що так і має бути в сім’ї.
З того часу минуло 2 роки, і я все частіше думаю про дітей.
– Хочу стати мамою, боюся, щоб не було пізно, – сказала я якось за вечерею.
Ігор навіть не підняв очей від телефону.
– Зараз не час. Спочатку треба машину.
– Навіщо?
– Як навіщо? Для статусу. І взагалі, я вже придивився одну. Та й дітей треба буде возити потім. Ти ж не хочеш їх по маршрутках тягати?
– А оформимо як?
– На мене, звісно. Так правильніше.
– А діти коли? Ми з тобою не молодшаємо, з часом все важче буде завагітніти на виносити.
– Діти – це витрати. Ти ж розумна, маєш це розуміти. Треба ще для себе пожити.
Тієї ночі я не спала. Дивилася на стелю у своїй квартирі й думала: “чому тут почуваюся гостею, і як бути далі?”. Наступного дня спробувала поговорити з Ігорем ще раз, і дуже серйозно.
– Скажи чесно, ти мене любиш?
Він зітхнув, ніби я запитала щось дуже дурне:
– Навіщо ці драматичні питання? Нам же добре разом.
– Тобі добре, а мені страшно.
– Ти просто накручуєш себе.
Тоді зрозуміла: “для нього я – не жінка, а ресурс”: квартира, зарплата, зручність. А мої мрії про дитину – зайва стаття витрат.
Тепер стою перед вибором. Залишитися з чоловіком, який погодився на сім’ю лише після появи квадратних метрів. Чи піти – у 35, без дітей, але з шансом ще встигнути бути щасливою. І знаєте, що найстрашніше? Я починаю боятися не самотності, а прожити життя з людиною, яка ніколи мене не любила – лише користувалася. Що б ви порадили?
