Мама прожила складне життя. Вона рано залишилась сама з нами – мною і братом, без чоловіка та підтримки. Пам’ятаю, як мама поверталась з роботи втомлена, з потрісканими руками, але все одно варила борщ, перевіряла уроки і повторювала:
– Головне, діти, щоб у вас було краще, ніж у мене.
Вона не жалілася ніколи. Навіть коли було нічим платити за комуналку, коли хворіла і все одно йшла на роботу.
Коли ми підросли – мама не зупинилася. Вона почала допомагати тітці. Бо “їй важко”, бо “як я її кину”, бо “вона ж одна”. Тягла і її проблеми, і її сльози, і її безпорадність.
А потім у житті мами з’явилася невістка. І тут почалося пекло:
– Мамо, – дзвонить брат, – Іра просить, щоб ти завтра прийшла прибрати, бо вона з дітьми не встигає.
– Мамо, а можеш ще й щось приготувати? Бо діти нічого не їдять.
– Мамо, посиди з дітьми, будь ласка. Ми з Ірою втомились.
Втомились вони, а мама – ніби залізна. Я не витримала:
– Мамо, ти що, їм хатня робітниця?
– Та що ти, доню, ми ж сім’я.
Одного разу я прийшла до них, коли мама мила підлогу, а невістка лежала на дивані з телефоном.
– Іро, тобі не соромно?
– А що такого? Ваша мама добра. Їй не важко.
– Моя мама – не безкоштовний сервіс!
І тут невістка усміхнулась. Оця усмішка мене добила.
– Ну ти й смішна. Чому маю відмовлятись від допомоги?
– Та ти совісті не маєш, поводщишся як п’явка. Ну нічого я тебе навчу як поважати старших!
Мама мовчала. Стояла з ганчіркою в руках і дивилась у підлогу, а я дивилась на неї – жінку, яка все життя віддавала себе іншим, і тепер на її шиї зручно вмостилась невістка, прикрившись посмішкою і словом “родина”. І найстрашніше – мама досі каже:
– Нічого, доню, я потерплю.
Більше не хочу, щоб вона терпіла, бо доброта – це не дозвіл сидіти на шиї. Що б ви зробили на моєму місці?
