Я довго мовчала, бо вірила, що “стерпиться – злюбиться”. Але тепер розумію: мовчання робить тебе зручною жертвою.
Ми з чоловіком живемо у його батьків. Так склалося після народження сина – йому зараз 2 роки. Знімати окреме житло не потягнули, а свекри самі наполягли:
– Навіщо вам поневірятися? Дім великий, місця вистачить усім, – казала Ольга Володимирівна з показною турботою.
Я тоді ще не знала, що разом із дахом над головою йде цілий список “правил проживання”. У цій родині є одна “свята традиція”: вечеряти всім разом. Якщо когось немає – не вечеряє ніхто. І не просто дорослі – а усі, навіть дитина. Перший раз я подумала, що це жарт.
– А якщо хтось затримався? – обережно спитала.
– Значить, чекаємо, – сухо відповіла свекруха. – Сім’я має бути разом.
Проблема в тому, що свекор працює на заводі і дуже часто залишається на нічні зміни. Без попередження. Може подзвонити о 8 вечора й сказати:
– Сьогодні не прийду, залишаюся.
І от уявіть: 9, пів на 10, дитина вередує, плаче, просить їсти, а свекруха сидить на кухні, склавши руки:
– Не можна. Батька немає – не вечеряємо. Він голова сім’ї, і без нього за стіл ніхто не сяде!
– А дитині теж не можна їсти?
– Дитина частина сім’ї. У нас усі рівні.
Рівні – дворічний малюк і дорослі. Перші кілька разів я намагалася терпіти. Годувала сина печивом, яблуком, тихцем. Але він звик вечеряти теплою їжею, істерики ставали дедалі сильнішими. Одного разу Артемчик просто заснув голодним у мене на руках. Чоловік мовчав, а тоді пробурмотів:
– Мамо видніше, це ж традиція. Не починай.
І от одного вечора свекор знову подзвонив і сказав, що не прийде. Син плакав так, що в мене серце розривалося. Я не витримала, і зварила йому кашу і нагодувала. Свекруха зайшла на кухню саме в цей момент.
– Що це ти робиш? – закричала вона так, ніби я вчинила якийсь злочин.
– Годую сина.
– Ти порушуєш правила нашого дому!
– Це дитина. Він голодний.
– Мені байдуже, у нас є традиції!
Ольга Володимирівна вихопила ложку з моєї руки. Артем злякався і знову заплакав.
– Не смій тут командувати! Ти прийшла до нас на все готове!
– Я не прошу нічого зайвого чи неможливого. Просто хочу нагодувати свою дитину.
– Поки живеш у нашому домі – будеш дотримуватись усіх правил! Мої діти теж за таким же правилом жили з малку, і нічого виросли здорові та сильні!
Це була остання крапля. Після цього я ще кілька разів годувала сина, коли свекора не було, тихо. Але, звісно, це помітили. Одного вечора свекруха влаштувала “сімейну нараду”.
– Або ти дотримуєшся наших правил, або збираєш речі.
– Ви мене виганяєтк за те, що годую дитину?
– Я виганяю тебе за неповагу до нашої сім’ї і її правил.
Я повернулася до Олега:
– Ти це чуєш?
Він опустив очі:
– Мамо, може не так різко…
– Мовчи! Тут я господиня.
Тієї ночі я майже не спала. Дивилася, як мій син сопе поруч, і думала: як так сталося, що право нагодувати власну дитину треба виборювати? Не знаю, чим усе закінчиться. Але знаю одне: голодна дитина – це не “традиція”, а жорстокість. І якщо для них сімейні правила важливіші за здоров’я мого сина – значить, ця “родина” мені ніколи не була домом. Що порадите в цій ситуації?
