Я вже пенсіонерка. Все життя працювала, крутилася, не жила, як мишка під віником. Звикла гарно вдягатися, їсти нормальну їжу, а не гречку з водою, і не рахувати кожну копійку. А тепер держава вирішила, що мені має вистачити пенсії.
На що її може вистачити? На комуналку – і то не завжди.
Дочка в мене за кордоном. Переказує трохи грошей, не скажу, що зовсім нічого, але ж це смішні суми. Вона там собі живе, а я тут виживай як хочеш.
Син теж допомагає, але, вибачте, допомога – це не кинути кілька купюр і заспокоїти совість. Я ж не чужа, а мати. Не раз казала:
– Синку, забери мене до себе. Скільки ще сама буду тинятися?
– Мамо, у нас двокімнатна квартира. Я, дружина і син-підліток. Де ти будеш жити?
– Та як де? Невже для рідної матері куточка не знайдеться?
Невістка мовчала, але я бачила по очах – Леся проти. Їй я там зайва.
Одного разу приїхала до них у гості. Провідати, так би мовити. Антон пішов у душ, гаманець лежав на столі. Я знала, що напередодні він отримав зарплату. І знаєте що? Я взяла гроші, усі.
Я ж не краду, а взяла своє. Бо син має допомагати мамі.
Коли Антон помітив пропажу, почався скандал, він відразу зателефонував:
– Мамо, ти брала гроші з мого гаманця?!
– А що такого? Мені жити нема за що.
– Це моя зарплата! Ти мене пограбувала!
– Пограбувала?! Я тебе виростила, ночей не спала, а тепер так зі мною розмовляєш?
– Ти вчинила як злодійка, це ненормально.
– О, то я ще й ненормальна? Усе життя для вас старалася, а тепер мені шматка хліба шкодуєте?!
Син подивився на мене холодно й сказав те, що я ніколи не забуду:
– Більше не приходь до нас. Поки не вибачишся і не повернеш гроші.
– Не прийду. Побачимо, хто кому ще знадобиться.
Я пішла, грюкнувши дверима. Плакала всю дорогу. І досі не розумію: що зробила поганого? Хіба син не зобов’язаний допомагати матері? Хіба я прошу чогось надзвичайного?
А тепер вони зробили з мене ворога. І найгірше – впевнена, що для них я вже не мати, а тягар, та совість у мене чиста. Я взяла те, що мала право взяти. Хіба не так
