Ситуація в мене вкрай складна. Вже чотири роки не спілкуюся з єдиною дитиною. Навіть онуків своїх не бачила. Не думала, що все так затягнеться, вірила, що Уляна схаменеться. Та цього не сталося.
Вперше я поїхала на заробітки, коли донечці було 16 років. Я тоді від чоловіка пішла, він нахабно привів в нашу квартиру іншу жінку. Тож вибору не було, адже житло він отримав в спадок і я прав на нього не мала. Тоді ми поїхали до моєї бабусі, котра жила в старому будинку на околиці. Було вкрай важко. Жодного комфорту, нормальних умов. Вбиральня на вулиці, вода – в колодязі.
Тож я вирішила їхати, аби побудувати поруч нормальний будиночок для нас. Уля жила з бабусею. Минуло два роки та ми почали будівництво. Залили фундамент, найняли бригаду. Все було чудово і виходило саме так, як я мріяла.
Коли будинок звели донечці було всього 20 років. Я приїхала прийняти роботу і раптом дізналась, що в Уляни роман з будівельником. Його звали Руслан, він мав сім’ю і двох дітей. А головне – був на 14 років старшим. От як я мала на це реагувати.
– Доню, ти що здуріла? Чи тобі однолітків мало?
– Не подобаються мені однолітки. А от Руслан надійний, дорослий. На нього покластися можна.
– А ще в нього діти є! Тебе це не турбує? Ти ж сім’ю руйнуєш!
– Він дружину свою не кохає, а від дітей ніхто не відмовляється.
Я не впізнавала свою крихітку. Це наче чужа дитина була. І мене вона зовсім не слухала. А тоді ще й заявила.
– От ти однаково на заробітках, а ми тут жити будемо!
– Що? Хочеш за Руслана вийти? Збирай речі та вперед. В моїй хаті ти не житимеш!
Ми посварилися й донька пішла. Певно вона думала, що я згодом покличу її назад. Та я зачинила свою новеньку хату й поїхала назад до Італії.
Відтоді минуло чотири роки. Рідні дзвонять мені та розповідають, як важко живе Уляна. Руслан все ж покинув дружину і донька народила від нього двійнят. Вони орендують квартиру і платять шалені гроші чужим людям.
Я ж за цей час назбирала ще грошей, обставила будинок за останньою модою. А ще купила квартиру, про яку ніхто й не знає. Наразі здаю її, аби не пустувала.
Мені шкода донечки, та я хочу, аби вона несла відповідальність за свій вибір. А як надумає розлучатись – я обов’язково її підтримаю й онуків не покину.
Двоюрідна сестра все лякає мене прогнозами.
– Ти не боїшся, що віку сама доживатимеш через свою впертість?
– Та ні. Пообіцяю комусь квартиру за догляд і все буде добре.
Скажіть, що ви думаєте про мою ситуацію? Невже я мала відреагувати інакше?
< /div>