Ми з чоловіком одружилися зовсім нещодавно. Живемо окремо, у своїй квартирі, без батьків над душею. Я була щаслива рівно до того моменту, поки не зрозуміла: “окремо жити – не означає окремо від традицій”.
Кожної неділі – обід у свекрів.
– Так у нас заведено, – сказала свекруха ще в перший місяць шлюбу.
І це прозвучало не як запрошення, а як наказ.У свекрів є донька – Орися. Вона приходить, сідає на диван з телефоном і все. Її роль у сімейному обіді на цьому закінчується.
Щойно ми переступаємо поріг, Ірина Іванівна кидає погляд на мене й каже:
– Ну що, ходімо, допоможеш. Ти ж тепер господиня.
І починається.Я беру тарілки:
– Не так береш. Навіщо дразу всі?
Ставлю прибори:
– Ложка має лежати на 2 сантиметри лівіше. Ти що, не бачиш?
Накладаю салат:
– Ти як накладаєш? Хто так робить?
Я мовчу. Поруч Орися гортає стрічку в телефоні.
– Доню, ти відпочинь, – лагідно каже свекруха. – Ти ж втомлена.
Я не витримую і обережно питаю:
– Може, вона теж допоможе?
– А навіщо? Ти ж маєш вчитися.
Вчитися чому? Як мовчки терпіти? Коли я знову щось “не так” поставила, Ірина Іванівна вже не стримувалася:
– От скажи мені, тебе мама взагалі нічого не вчила? Чи зараз всі такі безрукі?
– Моя мама вчила мене поваги.
– Повага – це слухати старших і бути вдячною, що тебе тут приймають!
Тут уже втрутився чоловік:
– Мамо, ну навіщо ти так?
– А ти мовчи! Я з нею розмовляю. Анна повинна радіти, що її вчу. Не кожній так щастить!
Орисяпідвела очі від телефону:
– Мамо, ну ти ж знаєш, я такого не люблю.
– От бачиш, доня в мене ніжна.
А я, виходить, залізна. Стояла з ложкою в руці й раптом зрозуміла: “тут мене не бачать людиною”., а лише об’єктом для виховання, зручним, мовчазним і вічно винним.
– Знаєте що, я прийшла на обід, а не на екзамен.
– Ой, які ми тепер горді. Забула, ким була до заміжжя?
– А ким я була до заміжжя? Така ж людина як і всі! А ви, здається, забули, що я – не ваша донька і не ваша власність.
За столом стало тихо, ми того дня пішли раніше. А я вперше задумалася: “традиції – це добре, поки вони не починають ламати людей. З того дня ми рідко ходимо в гості до свекрів, а якщо йдемо, то вже ніхто не чіпляється до мене.
