• четвер, 22 січня 2026 р.

    – Мама в мене гроші вкрала, уявляєш? – Я читала повідомлення сина і повірити не могла. То он як тепер це називається?

     

    Коли пів року тому молоді попросилися до нас жити – ми не відмовили. Хоча в них троє діток і я знала, що просто не буде. Та це ж наші онуки, принаймні двійко рідних. Остап взяв дівчину з дитиною, а згодом й удочерив її старшу доньку. Але я проти не була, все ж це чудове рішення, аби уникнути мобілізації. Тим паче, що він однаково утримував їх усіх. 

    Тож в серпні син перевіз сім’ю в наш дім. І якось мало не відразу ми вирішили, що будемо скидатися грошима на домашні потреби. Адже однаково оплата комунальних і закупівля продуктів лягали на мої плечі. Невістка на роботі, хоча я досі не розумію, де вона працює. Ходить увесь час по різних кафешках, офісу нормального нема в неї. 

    Діти ж наче нікому не потрібні. Старша ходить до школи, молодші вже в садочку. Утім вони постійно хворіють, тож дома залишаються зі мною.  Не раз я невістці казала, що дітьми займатися треба, утім все марно. Як вона й має вільний час, то йде в салон чи з подругами зустрічається. Я синові казала, щоб звернув на це увагу, але все марно.

     – Мамо, щось я не пам’ятаю, щоб зі мною хтось возився. Ви увесь час працювали. З садочка мене останнім забирали! І нічого  – виріс і не скаржуся. 

     – Так ми ж працювали, а не на каву ходили, як твоя дружина.

     – Ти нічого не розумієш, в неї робота така. Вона контент створює!

    Я й справді такого не розуміла. Ще й страшенно з цим усім господарюванням стомлювалась. А останнім часом ціни так зросли, що мені й на звичайні продукти бракувало. Я казала молодим про це, та ніхто більше давати не хотів. 

     – Послухайте, я вже й так всю свою пенсію витрачаю. Майте совість. Все ж ви обидвоє працюєте. 

     – Мамо, у нас троє дітей, ти ж бачиш, як зараз не просто.

    Якось мені бракувало грошей на комунальні. Зазирнула в кишеню сина, а там 800 гривень. От я їх і взяла. Минуло кілька днів і я помітила, що він якийсь насуплений ходить, та нічого не каже. Думала, що щось сталося. А тоді так вийшло, що його телефон на столі залишився, доки він у вбиральні був. І саме повідомлення прийшло. Дивлюсь – від невістки.

     “Та не могла твоя мама так вчинити!”

     “Кажу тобі, мама мої гроші вкрала”

    Далі я вже не читала, так прикро мені стало. На вечір вирішила з усіма відверто поговорити.

     – Час вам вже жити окремо. 

     – Зараз? Серед зими? Коли світла нема?

     – Так, саме зараз. Ви мене не чуєте. Кажу, що грошей нема, а ви не даєте, ще й звинувачуєте в крадіжці.

     – То ти, мамо, вже чужі повідомлення читаєш? Докотилася!

     – І добре, що побачила те повідомлення, бо і не знала б, що ви про мене кажете. Виходить, я для вас і ваших дітей готую, прибираю. Ви повертаєтесь з роботи на все готове і я ще винна? Ні, так не буде! Побачимо, як ви самотужки справлятися будете.

    Як син не просив – я стояла на своєму, все твердо вирішила. Врешті, ображені, вони переїхали. Не знаю, тепер зможемо ми все налагодити, але думаю, що вірно вчинила. А ви як гадаєте?