Я живу в селі все життя: працюю, тримаю господарство, знаю ціну кожному яйцю і кожній краплі молока. А мій син із невісткою вже кілька років живуть у місті.
На Водохреща вирішила поїхати до них у гості – свято ж, родина. Не з порожніми руками, звісно. Зібрала сумки – молоко свіже, сметана густа, яйця домашні, сир, масло, ще й ковбаски своєї поклала. Думала: зрадіють, бо в місті ж усе дороге, та й не таке смачне.
Приїхала, Арсен зрадів, обійняв. Віка теж усміхалась, але якось крізь зуби.
– Мамо, та навіщо ви стільки тягли? – каже.
– Та яке “навіщо”? Ви ж мої діти.
Ввечері разом готували: я вареники ліпила, вона салат різала. Сіли за стіл – все з’їли, нахвалювали.
– От мамина сметана – то сметана! – сказав син.
Я аж розквітла, залишилась ночувати. Думаю: добре, по-сімейному. А зранку те, що побачила, мене просто вивело з себе.
Виходжу на кухню – а їхній пес, здоровенний такий, миска блищить. Дивлюсь уважніше – в мисці моя сметана, та ще й яйце варене поруч лежить. А він те все наминає, аж за вухами лящить.
– Це що таке?!
Невістка спокійно з кавою виходить:
– А що не так?
– Чим ти собаку годуєш?!
– А що? Він же теж жива істота. Йому теж хочеться чогось смачненького.
– Я ті продукти з села тягла, спину рвала! Для людей! А ви ними пса годуєте?!
– Не перебільшуйте. У нас нормальний пес, член родини. Та й стільки всього не з’їмо. Я ще сусідці трохи продуктів віддала.
– Собака член родини?! Сусідам віддала? Та я те все для вас збирала, а ви розкидаєтесь.
Син спробував втрутитись:
– Мамо, ну не сваріться…
– Мовчи! – кажу. – Ти бачиш, що робиться?
Невістка підвищила голос:
– У нас у домі ми самі вирішуємо, кого і чим годувати, кому і що давати!
– То годуйте, але не за мій рахунок!
Серце калатало, сльози на очі навернулись. Я мовчки зібрала сумку.
– Мамо, може, не треба так… – сказав Арсен.
– Треба, бо я не для того все життя працювала, щоб мої продукти собаці під хвіст йшли.
І поїхала додому, в село: з образою, з болем, з гіркотою. Тепер думаю: може, я й стара, може, по-сільському мислю, але коли домашню сметану псу дають чи просто віддають аби-кому, а мені кажуть “не перебільшуй” – то вже не родина, а цирк.
Хіба ж не права?
