Вже 17 років я на заробітках. Майже пів життя – з валізою, чужими хатами, мозолями на руках і вічною думкою: “Терплю заради дітей”.
Я поїхала, коли в дочки з зятем не було нічого. Працювала без вихідних: мила, прала, доглядала чужих старих, а за мої гроші відбудувався будинок.
У тому домі живуть дочка з зятем. Я ж була гаманцем – висилала гроші щомісяця, одяг – повні коробки, продукти з-за кордону. На день народження могла надіслати 1000 євро.
Коли пішли онуки, я ще більше надсилала.
– Мамо, дітям треба.
– Добре, Катю, я ще перешлю.
– Мамо, школа дорога.
– Добре, я візьму додаткову зміну.
Я не жалілася, бо вірила: “От повернуся – і будемо всі разом. Одна сім’я. Один дім”. А потім я приїхала у відпустку і зрозуміла як помилялась.
Зайшла в хату і зрозуміла, що там чужа:
– Мамо, не став сумку тут – це наш прохід, – сухо сказала Катя.
– А ви довго? – буркнув Ігор. – Бо ми тут вже все по-своєму звикли.
Я сиділа за столом, як гість. Ніхто не питав, як я, ніхто не сказав: “Відпочинь, ти ж усе життя для нас”. І тоді зрозуміла: “Місця для мене тут нема”.
Я повернулась на заробітки і прийняла рішення – збираю на своє житло. Більше нічого їм не надсилала: ні одягу, ні продуктів, ні великих сум. Це дітям не сподобалося:
– Мамо, а що це ти перестала помагати?
– Бо теж хочу мати дім, доню.
– Ти тільки про себе думаєш! У нас же є спільний будинок!
На день народження зятя, яке було в січні, надіслала 50 євро – скільки могла і скільки вважала правильним. Та Ігорю така сума виявилась малою:
– Це що таке? – починає він без привітання.
– Що саме?
– 50 євро?! Ви знущаєтесь? Хіба це подарунок?
– Я подарувала від щирого серця.
– Раніше більше давали! Що тепер змінилось?
– Все з часом змінюється. Я достатньо вам допомогла. Тепер хочу подбати про себе.
Ігор кинув слухавку.
Потім я дізналася, що зять усім розповідає:
– Та вона жадібна стала! Тільки про себе думає! Раніше була добра, а тепер гроші любить більше за сім’ю!
17 років я була добра, доки була зручною і мовчазною, а тепер стала поганою, бо просто вибрала себе. Я більше не теща-гаманець, а – жінка, яка нарешті зрозуміла: “Хто тебе цінує – не рахує твої подарунки, а ті, які рахують – ніколи не любили. І якщо для них стала “жадібною” – то хай так, бо вважаю, що нарешті вчинила правильно. Хіба ж ні?
