Анастасія важко зітхнула і витерла сльози. – Треба в магазин сходити. Хоч хліба й картоплі купити, – вирішила вона. Жінка кивала на вітання сусідів, але намагалася не говорити. Соромно було за свого сина Юрка. Анастасія пішла у дальню крамницю – там знайомих менше. Купила хліба, трохи картоплі, пару цибулин, і поволі пішла назад. Раптом біля неї зупинився великий джип, з якого вискочив якийсь чоловік і кинувся до неї. – Анастасія Валентинівно, здрастуйте! – радісно вигукнув він. – Ви хто? – жінка застигла від здивування. Вона уважно глянула на чоловіка й ахнула
-Мамо, дай сто гривень! – сказав син.
-Синку, до моєї пенсії ще тиждень, а грошей зовсім не залишилося…
-Не можу, треба…
-Юро, ти обіцяв, що перестанеш гульбанити, на роботу влаштуєшся…
-Перестану… Влаштуюся… Дай!
Жінка заплакала, але вона все ж таки дістала з кишені кілька останніх купюр, і одну простягла синові.
-Дякую мамо! – той взяв гроші і вибіг з квартири.
Анастасія Валентинівна опустилася на диван і гірко заплакала. Тридцять років пропрацювала вона вчителькою, а сина виховати не змогла. Так важко на душі, і тяжкі думки не полишають голову:
-Тридцять два роки йому. Гульбанить. З дружиною розлучився. Аліменти. А як невістці… Мої внуки живуть, і я їм допомогти нічим не можу. Отже, пенсія невелика, то син ще її бере.
А ще два роки тому все непогано було. Так, гуляв трохи, але працював. Добре заробляв. Коли фірма закрилася і його звільнили, все й почалося. Роботу хорошу знайти не міг. Грошей – нема, дружина – свариться. Не витримав мій Юрко, – важко зітхнула вона, витерла сльози. – Треба в магазин сходити. Хоч хліба й картоплі купити…
Вона кивала на вітання сусідів та знайомих, але намагалася не вступати у розмови. Соромно було за сина. Жінка пішла до дальньої крамниці – там знайомих менше…
Купила хліба, трохи картоплі, пару цибулин. І поволі пішла назад.
Раптом біля неї зупинився великий джип, з нього вискочив якийсь чоловік і кинувся до неї.
-Анастасія Валентинівно, здрастуйте! – радісно вигукнув він, і легенько обійняв її.
-Ви хто? – жінка застигла від здивування.
Вона уважно глянула на чоловіка і ахнула.
-Славко?! – нарешті сказала вона.
Анастасія впізнала в ньому свого колишнього учня.
-Сідайте! – посадив він свою колишню вчительку в машину.
-Ой, Славко, яка у тебе машина!
-Так, пощастило мені. Тут недалеко котедж почав будувати.
-Молодець, ти, Славко!
-А як у вас справи? – і бачачи, що його колишня вчителька спохмуріла і низько опустила голову, одразу запитав: – Анастасія Валентинівно, у вас щось трапилося?
З очей у жінки потекли сльози.
-Ану, розповідайте! – сказав учень і впевнено додав. – Вирішу всі ваші проблеми.
-Мою не вирішиш. У мене син гульбанить…
І не знаючи чому, вона почала розповідати своєму колишньому учневі про своє життя.
-Заспокойтеся, Анастасіє Валентинівно, розберуся я з цим!
-Славко, не треба! – похитала головою жінка.
-Все буде добре. Давайте, я вас до вашого дому довезу!
Довіз до будинку і поїхав, схвально посміхнувшись на прощання.
Надвечір Юрій проспався і пішов шукати пригод. Як завжди! І, як завжди, на думку спало:
-Треба завтра пошукати роботу. Матері обіцяв. Треба за розум братися, вже тридцять два, але тут же ця думка була відігнана іншою. – Василь, сьогодні обіцяв посидіти, треба до нього заглянути.
Раптом до нього підійшов якийсь хлопець із телефоном і тут же біля нього зупинився розкішний джип, з якого вийшов чоловік.
-Він, – кивнув чоловікові, той хлопець із телефоном, і кудись зник.
-Сідай! – сказав чоловік Юрієві.
-Що?! – не зрозумів той.
-Сідай! Кажу.
-Ти що, мужик? – здивовано глянув на нього Юрко.
-Сиди спокійно! Все буде добре.
Вони приїхали у котеджне селище. Селищем його поки що важко було назвати, в основному навколо йшло будівництво. Зупинились, біля однієї такої забудови.
-Виходь! – сказав чоловік.
Коли той вийшов і озирнувся. Чоловік почав розмову:
-Слухай, Юрко!
-Звідки ви мене знаєте? – запитав хлопець.
-Слухай і не перебивай! Щодня до ранку охоронятимеш цей котедж. Щоранку отримуватимеш пʼятсот гривень. Працюєш без вихідних.
-Ви що серйозно?
-Я сказав – мовчи і слухай! Раз на тиждень переказуватиму твоїй колишній дружині пʼятнадцять тисяч в рахунок твоїх аліментів, – чоловік з хвилину помовчав, даючи хлопцеві зібратися з думками. – Будеш гульбанити – тисяча гривень з тебе.
Намагаючись не посміхатися, той суворо подивився на хлопця:
-Ти добре зрозумів?
-Так!
-Он будка, – вказав він на невеликий, але цілком пристойний будиночок, і дав йому в руки ключ. – Там можеш чаю попити, перекусити.
Він витяг з машини пакет:
-На! Заварка і печиво на сьогодні, – дав чоловік йому пакет. – Із завтрашнього дня сам принось.
-Дякую!
-Завтра вранці о восьмій годині приїду. Працюєш з восьмої вечора до восьмої ранку. Телефон є?
-Ні!
-На, – простягнув неновий, але дуже пристойний телефон. – Там мій номер є, якщо що – дзвони. Одразу подзвони матері, попередь, що ти працюєш. Все!
Чоловік сів у машину й поїхав. А Юрій хвилин десять стояв на місці, дивлячись очима на будиночок. Нарешті, здатність розсудливо мислити, повернулася до нього:
-Він взагалі хто? Я б і за половину погодився. А він ще й аліменти віддати обіцяв. Може жарт такий? А телефон дав? Треба матері зателефонувати.
Набрав по памʼяті номер:
-Мамо, я роботу знайшов. Ночами працюватиму.
-Юрко, яка ще робота ночами?
-Охоронцем. Усе мамо! Запиши цей номер. Поки що він моїм буде.
Зайшов у будиночок. На вішаках робочий одяг. У кутку зварювальний апарат, ящики з інструментами.
Вийшов, обійшов будівництво. Підійшов якийсь чоловік:
-Ти, що у Славка охороняєш?
-Так, – кивнув головою Юрій, хоч і почув це імʼя вперше.
-Я – он там, – показав він кудись пальцем. – Он той котедж. Тут поки тихо, забудови тільки почалися. Удвох веселіше буде. Ти мені свій номер телефону, про всяк випадок, дай!
Юрій розгубився, номер телефону він не знав. Миттєво придумав:
-Диктуй свій – я запишу.
Той продиктував, Юрко одразу натиснув на виклик:
-Все гаразд, – посміхнувся новий напарник. – Тебе як звуть?
-Юрій.
-Мене – Борис…
Ніч минула спокійно. Декілька разів ходили з напарником один до одного пити чай. Вранці Юрій заварив новий чай – адже робітники прийдуть познайомитися.
Справді, незабаром зайшов чоловік похилого віку, підозріло глянув на незнайомця:
-Ти хто?
-Буду ночами охороняти.
-Щось Славко перестраховується, – надавши своєму голосу значущість, сказав чоловік і додав. – Я тут бригадир.
Підійшов до чайника.
-Ти, що чай заварив. Молодець!
Стали заходити робітники. Знайомилися, перевдягалися, пили чай і вирушали працювати
Ось під’їхав знайомий джип. Бригадир кинувся до хазяїна, що вийшов з нього, і почав щось розповідати. Той хитав головою.
Коли бригадир пішов, господар котеджу підійшов до Юрія, привітався і строго запитав:
-Порядок?
-Так.
-На, – простяг він гроші. – Не забудь, що о восьмій вечора на роботу.
-Не забуду…
…Юрій зайшов у крамницю. Одразу потягло до стелажу з біленькою. Підійшов, довго дивився, але все ж таки відійшов. Купив м’яса, молока, хліба, картоплі й пішов додому.
Мати вибігла в коридор, щойно він відчинив двері. Здивовано подивилась на сина.
-Я м’ясця трохи купив і молока…
Мати дивилася на це, як на диво, широко відкритими очима. І раптом заплакала.
-Мамо, ти що? – обійняв її син.
-Це я від щастя!
Цілий тиждень син не гульбанив. Мати щодня, з якимось острахом і надією одночасно, зустрічала його з роботи.
І цього разу не гульбанив. Мати полегшено зітхнула, а він дістав чергову зарплату і зі щасливою усмішкою віддав матері.
Поїв і ліг спати. Син останнім часом намагався до вечора нікуди не виходити з будинку.
Вона варила суп на кухні, коли заграла мелодія на її старому телефоні. Колишня невістка:
-Здрастуйте, тітко Настя! – промовила та крізь сльози.
-Даринко, що трапилося? – здивовано запитала жінка.
-Мені на картку гроші прийшли, в рахунок аліментів, – відповіла та радісним голосом. – А в мене якраз грошей ні гривні не було.
-Так? – здивовано промовила колишня свекруха.
-Як там, Юрко?
-Вже тиждень не гульбанить, працює… Тьху, тьху, щоб не наврочити.
-Гаразд, тітко Настя, я в магазин піду, поки діти в садочку.
-Як вони там?
-Вас згадують… Тітка Настя не плачте. Приходьте сьогодні ввечері до нас у гості.
Поговорила Анастасія Валентинівна з невісткою й замислилася:
-Щось тут не так! Не міг син за тиждень все це зробити.
І тут вона згадала про свою зустріч із колишнім учнем, яка саме тиждень тому сталася.
-Чи не Славко це все?
Коли син прокинувся, вона не витримала і спитала:
-Юрко, а в кого ти котедж охороняєш?
-У Славка Поліщука. А що, мамо?
-Ні, просто так запитала, – Анастасія Валентинівна щосили спробувала приховати посмішку. – Дай, Боже здоров’я хорошій людині!
-Він обіцяв мене через місяць на хорошу роботу влаштувати.
Наступного ранку мати чекала сина з усмішкою на обличчі.
-Мамо, ти що така радісна?
-Я вчора до внуків у гості ходила.
-Ну і як вони там? – з якимось сумом запитав син.
-Нормально. Від тебе аліменти прийшли. Твоя колишня задоволена.
-Прийшли все ж таки, – щасливо посміхнувся Юрій.
-Так, сину, я внукам пообіцяла, що ти з ними на річку підеш. Євгену вже сім, до школи у вересні піде. Катя, тебе вже скоро забуде. Сходи! Сьогодні субота, вони не в садку.
-Мамо…
-Що, мамо? Поспи трохи і йди. Я пенсію отримала ось тобі гроші їм на морозиво.
-Ні, мамо, давай трохи поїм і одразу піду.
-Ти сходи пострижися і помийся, як слід. А я поки що приготую їм пакет із гостинцями.
Юрій підійшов до квартири, де він прожив сім років і де вже не був рік після розлучення. Під’їзні двері були відчинені, якісь нові мешканці перевозили меблі, і він підійшов одразу до дверей квартири.
Обережно постукав. Промайнуло світло у вічку, але все ж таки прозвучало питання:
-Хто?
-Даринко, це я…
Двері відкрилися. Колишня зміряла його поглядом, усміхнулася:
-А я тебе й не впізнала. На людину став схожий.
-Тату, пролунав щасливий голос.
-Євгене, як ти виріс? – обійняв він сина.
Тут вийшла дівчинка, а батько здивовано відкрив рота:
-Катю, це ти! Доню…
-Тату, чому ти довго не приходив?
-Вибач мені, люба! – підняв дочку на руки, поцілував.
-Тату, а це що? – дочка заглянула в пакет.
-Це вам гостинці…
Діти взяли пакет і попрямували на кухню.
-А мене обійняти не хочеш? – запитала колишня дружина, коли діти зникли на кухні.
-Даринко, ти пробач мені! – міцно обняв і поцілував він її. – Давай, почнемо все спочатку!
-Ні, Юрко, спочатку не вийде, – кивнула вона у бік кухні. – Бачиш, якими вони вже стали великими.
-Значить, почнемо з цього моменту.
Після річки вони зайшли до бабусі. Євген одразу кинувся у кімнату, де давно не був і де залишилися його іграшки, сестра – за ним.
А Юрко підійшов до матері:
-Мамо, ми з Даринкою трохи погуляємо.
-Ідіть! – кивнула мати.
Вона радісно посміхнулася їм услід. Потім підійшла до ікони, що висіла на кухні, перехрестилася.
І стала від щирого серця дякувати Богові за сина. Просити здоров’я дітям своїм та онукам, і… Своєму колишньому учневі Славку…
