Я вимкнула газ. Це здалося мені дуже важливим, оскільки борщ, який я варила, міг і втекти.
– Вадиме, що трапилося? – спокійно запитала я.
– Нічого не трапилося, – буркнув Вадим. – Просто ти більше не живеш тут. Квартира моя, машина моя, дача моя. А ти… Ти підеш у чому прийшла.
Він говорив це спокійно, діловито, начебто зачитував протокол наради. Чотирнадцять років шлюбу – і ось, він виганяв мене надвір. Як песика.
– Ти… серйозно?
– Абсолютно, – твердо сказав він.
Ми трохи помовчали. Під час паузи я тихенько вщипнула себе за руку, щоб зрозуміти, чи це не сон.
– Може, ти таки скажеш, чим я тебе прогнівала? – Запитала я.
– Нічим не прогнівала, просто… я зустрів іншу. І подаю на розлучення.
Я опустилася на стілець. Коліна підігнулися самі, без моєї участі, ніби тіло раніше за мене зрозуміло, що зараз краще буде сісти. Вадим не дивився на мене. Він насупився і став раптом схожим на сича.
– Вадиме, – почала я, – давай поговоримо нормально. Все-таки ми з тобою чотирнадцять років…
– Нема про що говорити! – різко перервав мене чоловік. – І не треба мені про чотирнадцять років заводити платівку. Аліса – дочка Геннадія Павловича. Тож… все вже вирішено.
Аліса … Так звали дочку начальника Вадима. Двадцять шість років, гарненька, соцмережа на триста тисяч підписників… Я бачила її на корпоративі, вона фотографувала їжу, перш ніж з’їсти, і щоразу облизувала ложку перед камерою.
І ось вона запала на Вадима. І він зібрався з нею одружитися. Навіть не з любові, а виключно заради кар’єри.
– А як же… – почала була я.
– Жодних «як же»! – Огризнувся чоловік. – У тебе нічого немає. Все оформлено на мене. Ти чотирнадцять років сиділа на моїй шиї, годі!
Взагалі, це було не так. Я не сиділа в нього на шиї, а працювала в його конторі, поки він не попросив мене звільнитися. Я вела його будинок та його побут.
Але зараз, зважаючи на все, це не мало жодного значення. Тому що він уже ухвалив рішення.
– І що мені робити? – подумала я.
У мене й справді не було нічого свого. Не було в мене ні подруг, готових дати притулок, ні навіть подушки безпеки. Хоча, стоп… У мене була мати.
Того ж вечора я подзвонила їй. Ніна Сергіївна, так її звали всі, навіть я іноді, зняла слухавку після першого гудку, ніби чекала, що я подзвоню.
– Мамо, можна я приїду? – Запитала я.
– Приїжджай.
Ось так. Жодних зайвих питань. Мама завжди була такою, спочатку справа, потім розмови.
Мамине село знаходилося за сто двадцять кілометрів від нашого міста. Будинок з блакитною лиштвою був старим, але ще міцним.
Під вікном росла норовлива яблуня, яка щосерпня завалювала двір кислими, нікому не потрібними яблуками.
Мама зустріла мене на порозі у своєму вічному фартуху з соняшниками. Від неї тхнуло тістом і якимись ягодами. Вона обійняла мене і потягла в хату.
– Розказуй давай, – сказала вона, коли ми сіли на кухні.
Я й розповіла. Все, як було. Як він увійшов, як дав мені три дні на збори, як сказав про Алісу… Мама слухала мовчки, не перериваючи.
– Значить, підеш у чому прийшла, – повторила вона, коли я закінчила.
– Так.
– А прокат?
Я не одразу зрозуміла.
– Який ще прокат?
– Автомобільний, – мама хитро примружилася, – і стоянка на Витвицького. Все це оформлено на мене, забула?
Я справді забула. Точніше, я ніколи не надавала цьому значення. Вадим був держслужбовцем, і йому не можна було мати бізнес, він і оформив усе на тещу. На недолугу сільську тещу, яка, за його словами, не відрізнить дебету від кредиту.
Мама дістала з комода папку.
– Я економіст, Олено, – серйозно сказала вона, – сорок років у районному фінвідділі відорала. Думаєш, я не розуміла, що підписую?
Вона розклала папери на столі – угоди, довіреності, виписки. Все акуратно, за датами, із закладками.
– Отже, так. Довіреність я відкликаю завтра ж, – рішуче сказала мама, – поїдемо в місто разом, усе зробимо.
Наступний тиждень промайнув, як у тумані. Мама діяла методично, спокійно та діловито. Спочатку вона відкликала довіреність, потім вирушила в банк та заблокувала Вадиму доступ до рахунків.
А потім «на всякий пожежний» проконсультувалася зі своїм колишнім однокласником, який зараз завідував адвокатською конторою. Я перевезла речі до мами та жила в неї.
Вадим тим часом подав на розлучення. Він дзвонив мені щодня і вимагав підписати якісь папери.
– Вадиме, я все підпишу, – відповіла я, – обов’язково підпишу. Тільки не зараз.
– А коли?
– Наступного тижня.
Він розлютився, але погодився почекати. Йому було ніколи розбиратися, він готувався до весілля з Алісою, купував обручки, бронював ресторан.
Мама казала: нехай готується. Що більше витратить, то смішніше буде потім.
Покупці знайшлися самі – власники сусіднього автопарку. Вони давно хотіли розширитись, а тут така пропозиція.
Мама торгувалася жорстко, начебто все життя цим займалася. Хоча, може, й займалася, зрештою, у районному фінвідділі також треба вміти торгуватися.
Угоду закрили у четвер. Гроші впали на мамин рахунок у п’ятницю вранці.
А Вадим дізнався про все у суботу.
Він приїхав без дзвінка, увірвався у двір і відчинив хвіртку так, що та вдарилася об паркан і жалібно брязнула. Мама саме збирала яблука на компот.
– Ви що творите?! – заволав він так, що переполошилися сусідські кури.
– А що я творю, Вадиме? – спокійно спитала мама.
– Це моє! – обличчя Вадима раптом пішло плямами. – Все моє! Я… Я засаджу вас обох!
– За що? – Мама відвернулася і продовжила складати яблука у відро. – За те, що я продала своє майно?
– Яке своє майно?
– Документи в порядку, Вадиме Олеговичу, – так само спокійно сказала мама. – Можете перевірити.
– Та я вас… – він погрозливо пішов на неї.
– Що? – Вона різко розвернулась і прямо подивилася на зятя.
Слово честі, я вперше в житті побачила маму такою. Не сільською бабусею у фартуху з соняшниками, а людиною, яка сорок років працювала з цифрами та людьми.
– Ти мені загрожуєш? – Запитала вона і кивнула на мене. – При свідках?
Вона дістала смартфон і помахала ним перед носом у Вадима.
– Тут все записано, зятьок. Все з самого початку.
Вадим замовк. Він був чиновником і чудово розумів, що значить «необережно сказане слово».
– Ви… – він облизнув губи. – Ви не мали права…
– Мала, – мама прибрала телефон у кишеню. – Все моє, все по закону. А ти, Вадиме Олеговичу, сам винен. Не треба було вважати мене… Ким ти там мене вважав?
За десять хвилин він поїхав.
А за місяць Вадима звільнили. Геннадій Павлович, начальник і тесть, що не відбувся, не любив програвших. А Аліса, кажуть, вийшла за якогось депутата з області.
Ми з мамою досі живемо в селі. Тепер у нас новий паркан, пластикові вікна та пристойне авто. Про Вадима я намагаюся більше не згадувати. А навіщо? За що боровся…
Як вам вчинок тещі? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
