У Сергія не стало сестри. Поїхав чоловік в село її ховати. Тамара, дружина Сергія, залишилася вдома – здоров’я не дозволяло. Тамара знала, що чоловік сьогодні повернеться, наперед все приготувала. Поклала у тарілки м’ятої картоплі, котлети. Сергій зайов на кухню. – Якраз до вечері встиг, – сказала Тамара. Сергій мовчав, і якось дивно дивився на дружину. – Що сталося, – здивувалася Тамара. – Я приїхав не сам, – раптом сказав чоловік. – Як не сам? А з ким? – здивувалася дружина
Тамара Олексіївна думала, ось і настав цей час – старість. Тепер вона лежить, дивиться в стелю і згадує своє прожите життя. Здебільшого останні три роки.
Тоді й чоловік ще був. Шістдесят два йому якраз виповнилося. Не стало в нього сестри в селі. Самотня та була, поїхав чоловік, Сергій, її ховати. А повернувся…
Повернувшись, чоловік підштовхнув уперед худеньку дівчинку:
– Тамаро, це моєї сестри внучка. Звати – Юля.
Оглянула її Тамара строгим поглядом, похмуро глянула на чоловіка, але все ж таки промовила:
– Проходь, Юля! Зараз на стіл накрию.
Тамара знала, що чоловік сьогодні повернеться, до приходу наперед все зварила. Поклала у тарілки м’ятої картоплі, котлети.
– Сідай, Юля! Їж! – сказала якомога лагідніше.
Дівчинка стала їсти, а господиня мотнула головою чоловікові, і вони пішли до спальні.
– Сергію, що все це означає? – спитала вона пошепки, прикривши двері.
– Тамаро, хай вона в нас поживе, дівчинка нікого не має.
– А де твоя племінниця?
– Вона навіть щоб попрощатися з мамою не з’явилася. Сестра одна внучку з трьох років виховувала, – чоловік тяжко зітхнув. – Не стало її … Тепер у дівчинки зовсім нікого не залишилося.
– Сергію, ми з тобою пенсіонери. Здоров’я в обох не дуже, – озирнулась на двері. – Їй скільки років?
– Дванадцять.
– Її років до двадцяти треба буде виховувати.
– Матимемо допомогу на неї. Будинок сестрин продамо через півроку, я вже домовився. Правда, будинок у неї невеликий і старий. Так у нас самих деякі накопичення є. Ганна з Борисом допоможуть, якщо що, вони все ж таки наші діти.
– У них самих проблем купа. Діти їх всі вже в школу ходять, років через п’ять почнуть одружуватися і виходити заміж. А вони ж наші онуки, хоч і живуть далеко. Ми з тобою їм допомагати збиралися.
– Тамаро, але Юля теж моя племінниця онука.
– Нерідна племінниця, – махнула рукою. – Добре пішли, обід на столі холоне!
Дівчинка злякано подивилася на господарів, що увійшли на кухню, видно зрозуміла, про що йшла розмова. Встала:
– Бабуся Тамара, не виганяйте мене! У мене, крім вас, з дідусем нікого немає. Я вам допомагатиму.
– Та добре, живи!
Минув рік. Не стало її Сергійка. Приїхали діти. Попрощалися. Потім за стіл із матір’ю сіли. Юля до сусідів пішла, розуміла, що у дорослих розмова серйозна, а вона буде зайвою.
– Мамо, навіщо тобі ця дівчинка?
– Вона племінниця Сергія, – з очей жінки потекли сльози. – Та й нікуди їй іти.
– Давай влаштуємо її до дитячого будинку, – продовжила донька. – Ти вже давно немолода. Навіщо тобі це на старість?
– Я зовсім одна залишилася. Ви все рідше та рідше приїжджаєте. А в мене здоров’я не дуже. Все ж таки хтось поруч буде, – і вона знову заплакала.
– Добре, Ганно, – почав розмову син, поклавши на плече сестрі руку. – Мамі справді буде одній важко. Нехай дівчинка із нею живе.
Побули ще день з матір’ю і поїхали – у них самих по троє дітей – турбот багато.
Залишилася Тамара одна з «нерідною племінницею». Юля дівчинка гарна, хоч їй тоді лише тринадцять років виповнилося, але у всьому своїй бабусі, хоч і не рідний, допомагала.
А бабусі все гірше і гірше ставало. Знову дочка із сином приїхали.
– Ой, зовсім мені зле, ледве ходжу. Добре, хоч Юля поряд, – завела Тамара розмову наступного дня після приїзду гостей. – Хочу їй квартиру переписати.
– Про що ти кажеш, мамо? – обурилася дочка. – У тебе шестеро онуків, моїй Оксані вже чотирнадцять, а Борисовій Мар’яні – п’ятнадцять. Не встигнеш озирнутися, як заміж виходити надумають.
– Щось вони не збираються за своєю старенькою бабусею доглядати.
– Зараз літо у них канікули, – одразу вирішила донька. – Подзвоню, вони приїдуть і все літо з тобою поживуть.
Через три дні онуки справді приїхали, а батьки їхні поїхали назад. Юля знову виявилася зайвою. Добре хоч сусіди добрі, знов прийняли її до себе.
Внучки, Мар’яна та Оксана, такі раді були, що у бабусі залишилися, а батьки поїхали.
Першого ж дня вони прогуляли допізна. Повернулися, а бабуся лежить не встає, а їсти нічого. Тут ще попросила онучок відвести її в туалет. Ті скривилися – подібним вони займатися, явно не збиралися. А довелося.
Вночі бабуся пити кілька разів попросила, перш ніж Мар’яна прокинулася та виконала її прохання. А коли та знову в туалет попросилася, засперечалися онуки, кому її вести.
Зранку варити треба їсти треба, бабусю годувати. Добре, хоч вона сама до кухні дійшла і за стіл сіла.
Два дні пробули онуки у бабусі і з кожним днем їхній настрій ставав гіршим і гіршим. А коли бабуся, попросила їх допомогти їй помитися, терпець у дівчат закінчився. Подзвонили вони додому, і наступного дня поїхали.
Залишилася бабуся знову зі своєю нерідною племінницею. Сама вже важко з ліжка вставала.
Так і рік вже минув.
Вся квартира тепер на 15-річній дівчинці. Та у дев’ятий клас пішла. Все встигає: і вчиться добре, і бабусю доглядає, і квартиру в чистоті тримає. Але все важчі і важчі думи у Тамари:
«Подумати тільки, адже нерідна, а не залишає мене, доглядає. Хоча й їй нікуди йти. Але ж мине три роки, нехай п’ять… Треба на неї квартиру переписати. Діти, думаю, зрозуміють».
Насилу підвелася з ліжка. Взяла телефон. Він у неї сучасний, ще чоловік на шістдесят років подарував та навчив як користуватися. Знайшла адресу нотаріуса, зателефонувала.
Той наступного дня прийшов і все оформив як слід.
Тамара Олексіївна одразу зателефонувала і повідомила про своє рішення дочці та синові. І за день вони приїхали. Квартира трикімнатна на другому поверсі, та ще в престижному районі.
– Мамо, може даремно ти це зробила? – одразу повела розмову дочка. – Давай ми візьмемо тебе до себе. Будеш поперемінно жити, місяць – у мене, місяць – у Бориса, а квартиру твою ми продамо.
– А Юля?
– А що Юля? Оформимо її в дитбудинок. У тебе рідні онуки є, доглядають тебе.
– Як вони доглядають, я вже знаю. А з Юлею мені якось спокійніше. Та й не хочу я місяць – у тебе, місяць – у Бориса.
– Добре, Ганно, – розсудив син. – Так воно може й краще буде. Мамі добре з нею – і це головне. Вирішила маіа на неї квартиру переписати – нехай так і буде.
Пожили вони у матері кілька днів і поїхали. Юля одразу від сусідів повернулася.
– Бабуся, навіщо дядько Борис із тіткою Ганною приїжджали?
– Так у гості, – усміхнулася Тамара Олексіївна. – Сідай, щось тобі скажу.
– Бабуся, ти така загадкова.
– Подай, папку! Он на комоді лежить.
Подала дівчинка, сіла поряд на стілець.
– Я цю квартиру на тебе оформила. Усі документи тут.
– Бабуся, навіщо? Я ж тобі нерідна.
– Внучечко, ти мені найрідніша! Тільки ти не залишай мене!
– Про що ти говориш, бабусю?! І в мене ріднішого за тебе нікого немає.
