— Мені потрібна жінка не старша сорока двох. Це максимум. І то — якщо виглядає максимум на тридцять п’ять. У п’ятдесят — це вже зовсім не те, Толю. Я шукаю бадьору й енергійну, а не ровесницю.
Сам я, може, й не Ален Делон, але всередині мені двадцять вісім. Та й взагалі, чоловік із віком лише набирає цінності, а жінка… ну, ти розумієш.
Ми з подругою Ленкою сиділи за сусіднім столиком і мимоволі стали глядачками цього сольного виступу. Забігли перекусити після тренування, обговорювали нову систему харчування, і тут нашу розмову безцеремонно перебив чоловічий монолог.
— Чула? — тихо пирхнула Ленка. — Дорожчає він. Скоріше вже по акції роздають.
— Тихіше, — усміхнулася я. — Давай дослухаємо. Це ж майже театр.
Тим часом оратор не знижував обертів:
— Я, наприклад, учорашнього не їм. Принципово. Жінка повинна готувати щодня свіже. Звісно, поки сам, можу й пельмені зварити, не пан. Але якщо вже стосунки — то серйозні: борщ, котлети, випічка. І щоб струнка була. Мені потрібен контраст: я солідний, вона мініатюрна.
— А діти? — обережно уточнив його приятель, із сумнівом розглядаючи «солідного». — У тебе ж дорослі вже, онуки скоро з’являться.
— Спадкоємців не треба, своїх вистачає. Мені потрібна супутниця — для душі. І для тіла. Активна, щоб і в ліс, і в гори… Ну або хоча б на дачу вибратися.
Я ледь не вдавилася соком. У гори? Та він, здається, далі найближчого кіоску марш-кидків не робив.
— Лен, б’ємось об заклад, він зі мною познайомиться? — прошепотіла я, підморгнувши.
— Ти серйозно? — Ленка здивовано розкрила очі. — Вер, тобі ж не сорок.
— Тсс, — приклала я палець до губ. — Це буде соціальний експеримент. Хочу дослідити глибину чоловічого самообману.
Знайомство відбулося без жодних труднощів. Ми обмінялися контактами, і вже ввечері переписувалися так, ніби знали одне одного давно.
У мережі він ховався під ніком Мачо48.
На аватарці — фото десятирічної давнини: втягнутий живіт, дорога машина на задньому плані й упевнений погляд.
Через кілька днів Юрій запропонував зустрітися.
Прийшов у «парадному» костюмі. Ґудзики на піджаку ледь витримували натиск живота, який гордо випинався вперед.
— Вероніко, — розплився він у посмішці, демонструючи не найідеальніший ряд зубів. — Сьогодні ти просто чудова.
— Дякую, Юрію, — скромно опустила я погляд. — Ти теж… досить представницький.
Ми зустрілися ще кілька разів.
Для мене це було випробування акторських здібностей. Я уважно слухала історії про його «бізнес-імперію» (кіоск на ринку), про те, як він «майже придбав» нову машину (але вирішив вкластися в розвиток), і про те, наскільки важливий для чоловіка домашній затишок.
Гуляли в парку — через сотню метрів він починав важко дихати, але запевняв, що це спеціальна дихальна практика.
І ось настав вирішальний момент.
Юрко, розм’яклий після вечері й щедро приправлений моїми компліментами, вирішив, що пора рухатися далі.
— Вероніко, — промовив він, беручи мене за руку. — Ти ідеальна: струнка, господарська, молода. До речі, мушу зізнатися… Мені не сорок вісім.
— Справді? — здивовано підняла я брови. — А скільки ж?
— П’ятдесят п’ять, — видихнув він, напружено чекаючи реакції. — Але ж я добре зберігся?
— Звісно, Юро! — жваво вигукнула я. — Максимум на п’ятдесят чотири виглядаєш! Я люблю чоловіків із досвідом — це ж життєва мудрість.
Він буквально розцвів.
— Ну й чудово. А то переживав. Я ж принциповий: жінки старші сорока двох мені не підходять. Енергетика вже не та. А ти — вогонь, справжня дівчина.
— Дякую, любий, — я м’яко провела рукою по його лисині. — До речі, у мене теж є маленька таємниця.
— Яка ще? — насторожився він. — Діти? Борги?
— Ні, що ти. Вік.
Юрій помітно напружився.
— У якому сенсі? Тобі не сорок?
— Майже.
— Тридцять вісім? — з надією уточнив він.
Я дістала з сумки паспорт і простягнула йому.
— Відкрий, Юро. Подивися сам.
Він взяв документ тремтячими пальцями, розгорнув і довго вдивлявся в дату народження, беззвучно щось підраховуючи.
1975 рік.
— П’ятдесят… — прошепотів він, стрімко бліднучи. — Тобі п’ятдесят?
— Рівно, Юро. Ювілей відзначила два місяці тому.
Паспорт вислизнув із його рук. Він дивився на мене з таким потрясінням, ніби я раптом обернулася на Бабу Ягу просто у нього на очах.
— Але як? Ти ж виглядаєш…
— Як жінка, яка стежить за собою, Юро. А не їсть чебуреки.
— Але це обман! — зойкнув він. — Я ж казав: до сорока двох. Це мій принцип. Я не можу зустрічатися з ровесницею.
— А я й не ровесниця, до речі. Тебе ж усе влаштовувало, правда? Чи в мене десь пісок сиплеться?
Юрко налився фарбою.
— Ні, але сама цифра… П’ятдесят. Це ж майже пенсія.
— Старість, Юро, — це коли мозок відмовляється приймати реальність, — спокійно відповіла я, підводячись. — А я — жінка в самому розквіті. І, знаєш, я теж дещо зрозуміла.
— Що саме? — він подивився на мене своїми вицвілими очима.
— Що мені, п’ятдесятирічній, потрібен чоловік. А не набір із комплексів, живота й ринкового кіоску. Ти мого «вогню» не витримаєш. Згориш при першій спробі відповідати.
Я забрала паспорт і попрямувала до виходу.
— Веро! — гукнув він. — Зачекай. А як же ми?
— А що «ми»? — обернулася я. — За твоєю логікою, ми ровесники. А тобі ж потрібна молода. Ось і шукай. Можливо, пощастить знайти ту, в якої зір підводить.
Я вийшла з його затишного «бабусиного» гніздечка й із задоволенням вдихнула свіже повітря.
Внизу в машині чекала Ленка.
— Ну що? — спитала вона, коли я сіла поруч. — Розкрився?
— Ще й як, — розсміялася я. — Особливо коли я йому паспорт показала. Ти б бачила його обличчя. Наче він щойно дізнався, що Земля кругла.
— І чим усе закінчилося?
— Тим, що він продовжить шукати «молоду» й буде мучитися. А ми поїдемо святкувати. У мене сьогодні побачення — з нормальним чоловіком. Йому сорок п’ять, і йому абсолютно байдуже, що написано в моєму паспорті.
А Юрко й досі сидить на сайті знайомств. Анкету оновив. Тепер там значиться: «Шукаю жінку строго до 40 років. Чесну!». Фото, звісно, те саме — десятирічної давнини.
Як думаєте, чому деякі чоловіки так бояться ровесниць? І чи варто приховувати вік заради шансу на стосунки, чи все ж краще одразу говорити правду?
