Пів року тому я забрав до себе маму. Вона в мене вже зовсім старенька. 83 роки. І відколи помер тато їй важко одній жити в селі. Мої ж діти вже дорослі і живуть окремо. Ми з дружиною залишились самі в двокімнатній квартирі. Тож я подумав, що це не проблема.
Спочатку моя дружина нічого не казала, та вже за тиждень присутність мами почала її дратувати.
– Послухай, нехай вона їсть окремо, після нас.
– Чому?
– Ну, так зручніше буде. В мене апетит зникає, коли бачу, як вона без зубів жує. Це огидно.
– Перестань, всі ж ми будемо старими.
– То інше.
Також дружину дратувало, що мама має проблеми з кишківником і часом дуже головно хропе. Вона забороняла неньці приходити на кухню і врешті просто виходити з кімнати. А якось мені заявила:
– Слухай, я не думала, що вона тут так довго житиме. Я вже не можу.
– Але що ти пропонуєш?
– Відправляй її назад в село.
– Але ж вона сама не впорається!
– Всі так живуть. Ні з ким діти не носяться! чого я маю жити в своїй квартирі, як стороння людина. Терпіти це чавкання і сморід?
Я не знав, що робити далі. Та нещодавно я повернувся додому і побачив, що ненька вдягнена з валізою сидить в коридорі.
– Мамо, що ти тут робиш?
– Синку, відвези мене в будинок для літніх людей!
– Чому? Нащо це?
– Я не хочу, щоб ви розучились через мене.
Мама продовжує мене вмовляти. А я не знаю, як бути. Я не зможу спокійно жити, знаючи, що ненька там. Можливо краще разом з нею все покинути й переїхати в село? Як мені бути?
