– Ірочка, немає в мене грошей, останні вчора Наталці віддала! Ти ж знаєш у неї двоє дітей.
Засмучена, Ганна Федорівна поклала слухавку. Те, що їй зараз наговорила дочка згадувати зовсім не хотілося.
– Ну чому так? Трьох дітей з чоловіком виростили, все для них намагалися робити. Усіх у люди вивели! Все з вищою освітою та при посадах. А ось немає їй на старості років ні спокою, ні допомоги.
– Що ж ти, Вася, так рано від мене пішов, з тобою якось легше було! – подумки звернулася Ганна Федорівна до померлого чоловіка.
Серце неприємно здавило, рука звично потяглася за пігулками:
– Залишилася лише одна або дві капсули. Якщо стане зовсім погано, то допомогти собі не буде чим. В аптеку треба йти.
Ганна Федорівна спробувала підвестися, але тут же опустилася в крісло: голова запаморочилася.
– Нічого, зараз пігулка подіє і все пройде.
Але час йшов, а легше не ставало. Ганна Федорівна набрала номер молодшої дочки:
– Наталка … – Тільки й встигла вимовити вона в трубку …
– Мамо, я на нараді, потім передзвоню!
Ганна Федорівна набрала номер сина:
– Синку, мені щось недобре. А пігулки скінчилися. Не міг би ти після роботи. – Син навіть не дослухав її.
– Мамо, я не лікар, і ти теж не лікар! Викликай швидку, не чекай!
Ганна Федорівна важко зітхнула:
– Так! Син має рацію! Якщо ще через пів години не пройде, треба буде дзвонити у швидку.
Жінка обережно відкинулася в кріслі й заплющила очі. Подумки, щоб розслабитися стала рахувати до ста. Мов здалеку почувся якийсь звук. Що це таке? Ах, так, телефон!
– Алло! – Насилу відкриваючи рота, відповіла Ганна Федорівна.
– Анна, привіт! Це Петро! Як ти? Щось мені тривожно, захотілося тобі подзвонити!
– Петя, мені щось недобре.
– Я Зараз! Ти двері відчинити зможеш?
– Петя, вона в мене останнім часом завжди відкрита.
Ганна Федорівна випустила телефон із рук. Тягнутися за ним сил не було.
-Ну і нехай – думала вона.
Перед очима, як у кіно, пролітали кадри з молодості: ось вона зовсім молоденька дівчина – першокурсниця фінансово-економічного університету. А ось два симпатичні, браві курсанти військового училища, чомусь з кульками в руках.
– Смішно – подумала тоді Ганнуся, такі великі й з кульками!
Ах, так! Це ж дев’яте травня! Парад, народне гуляння! І вона з цими двома кульками, між Петею та Васею.
Вона тоді вибрала Васю. Просто він був швидший, а Петя більш замкнутий і сором’язливий.
А потім їх доля розкидала: вони з Васею поїхали працювати, Петя залишився в рідному місті.
Потім вже зустрілися у своєму рідному місті, коли чоловіки на пенсію вийшли. Петро так все життя і прожив один, без дружини, без дітей.
Запитували його, чому так вийшло…
А він тільки відмахувався, та жартував:
– Не щастить мені в коханні, треба, напевно в карти починати грати!
Ганна Федорівна чула якісь сторонні голоси, розмову. Насилу розліпила очі:
– Петя!
А поруч з ним, мабуть, швидка.
– Нічого, зараз їй краще стане. Ви її чоловік?
– Так, так!
Лікар надав Петі якісь настанови. Петя так і сидів, тримаючи Ганну за руку, поки їй, нарешті, не стало легше.
– Дякую, тобі, Петро! Мені вже значно легше!
– Дуже добре! Ось чай з лимончиком!
Петя так нікуди й не пішов, він щось готував на кухні, доглядав Ганну. І, попри те, що їй вже було набагато краще, боявся її залишити одну.
– Знаєш, Аня, а я ж все життя тебе одну кохав. Тому й не одружився.
– Ех, Петро, Петро, ми з Васею все життя добре жили. Я його завжди шанувала. Він мене любив. Ти у молодості нічого не говорив. Я не знала точно, як ти до мене ставишся. Але що тепер про це говорити, адже все в минулому роки пішли, їх не повернути.
– Аня, а давай, те, що нам залишилося проживемо щасливо разом! Ну скільки дасть Бог, стільки й будемо щасливі!
Ганна Федорівна, поклала Петру голову на плече, взяла його за руку:
– А давай! – І засміялася щасливим сміхом.
За тиждень нарешті зателефонувала донька – Наталка!
– Мамо, ну що там у тебе, ти дзвонила, я не могла відповісти, потім закрутилася, забула…
– Ах, це … Нічого, вже все нормально. Якщо ти вирішила зателефонувати, хочу, щоб сюрпризу не було, повідомити, що я заміж виходжу!
У слухавці почулося мовчання, чути було тільки, як дочка набирає в легені повітря і шльопає губами, підбираючи слова.
– Мамо, ти у своєму розумі? Тобі вже давно на цвинтарі прогули ставлять, а ти заміж зібралася? І хто цей незвичайний щасливець?
Ганна Федорівна, вся стиснулася, сльози бризнули з очей. Але вона все ж таки знайшла в собі сили спокійним рівним голосом вимовити:
– Це моя особиста справа!
І поклала слухавку. Потім повернулась до Петра:
– Ну все, сьогодні примчать усі троє! Готуємось тримати оборону!
– Впораємося! – засміявся Петро.
Увечері на порозі справді з’явилися всі троє: Ігорьок, Ірочка та Наталка!
-Ну, мамо, знайом нас зі своїм ловеласом! – знущаючись почав Ігор.
-Та чого знайомити, ви мене знаєте, – вийшов з кімнати Петя. – Я Ганнусю з молодості люблю, а коли побачив її в тому жахливому стані тиждень тому, зрозумів, що не можу піти. Я зробив їй пропозицію, а вона люб’язно прийняла її.
– Послухайте, ви, клоун пристарілий, ви зовсім з глузду з’їхали? Яке кохання в такі роки?! – Заверещала Ірина.
– Які це “такі роки”, – спокійно поцікавився Петро. – Нам ледь по сімдесят років виповнилося, ще жити й жити. Та й мати ваша красуня!
– Я так розумію, ви таким чином вирішили у цієї “красуні” квартиру відібрати, чи не так? – Тоном професійної адвокатеси поцікавилася Наталя.
– Діти, схаменіться, до чого тут моя квартира?! У вас своє житло у всіх є!
– І тим не менше, у цій твоїй квартирі “сидить” наша частка! – додала Наталя.
– Заспокойтесь, мені нічого не потрібно! Де жити в мене знайдеться! – Сказав Петро, - А от хамити мамі, негайно припиніть! Слухати гидко!
-Та ти хто такий, плейбой старий! Ти чого тут свій рот відкриваєш? Хто тебе взагалі про що питає? – грудьми, як півень, рушив на старого Ігорьок.
Але Петро навіть з місця не рушив. Він витягся в струну і дивився просто в очі молодому чоловікові.
– Я чоловік вашої мами, хочете ви цього чи ні!
– А ми її діти – закричала Ірина!
– Так! І завтра ж ми відправимо її в будинок для людей похилого віку або в психлікарню! – підтакнула сестрі Наталя.
– Ну вже нізащо! Збирайся, Ганнусю, ми йдемо!
Вони йшли удвох, міцно взявшись за руки, і навіть не озирнулися. Їм було все одно, що і хто про них думає. Вони щасливі та вільні! А самотній ліхтар висвітлював їм шлях.
А діти дивилися їм услід, і не розуміли: яке може бути кохання в сімдесят років.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
