— Тобто ти відмовляєшся привезти власному сину ліки, бо в тебе м’ясо на шампурах підгоряє?! — Оля вчепилася в телефон так, що побіліли кісточки пальців. У трубці було чути веселий сміх, дзвін пляшок і шум лісу.
— Олю, не роби мені нерви! — голос Колі лунав роздратовано і п’яно. — Я всю неділю на об’єкті гарував! Я маю право на відпочинок! Ти знаєш, де я зараз? Ми з пацанами за містом, тут навіть зв’язок ледь ловить. Я що, маю все кинути і летіти по аптеках, бо ти там щось не додивилася?!
— Колю, це інфекційка! Лікар сказав, що в них закінчився саме цей сироп, він потрібен Сашкові прямо зараз, він задихається від кашлю!
— Ну то вийди і купи! Ти ж мати! Вічно ти створюєш проблеми на порожньому місці. Викручуйся сама, я зайнятий!
У трубці почулися гудки. Оля повільно опустилася на край жорсткого лікарняного ліжка. На білому простирадлі, важко дихаючи і метаючись уві сні, лежав її чотирирічний Сашко. Його щоки горіли від температури.
Оля не плакала. Сліз просто не залишилося після трьох безсонних діб у палаті. Була лише чорна, липка порожнеча.
— Олюню, ти чого зблідла так? — у палату зазирнула літня санітарка, тітка Віра, спираючись на швабру. — Знову твій благовірний коники лепече?
Оля тільки кивнула, простягаючи рецепт:
— Сказав… викручуватися самій. У нього шашлики. А я навіть вийти не можу, малий горить.
Тітка Віра важко зітхнула, витерла руки об фартух і мовчки вирвала папірець з Олиних рук.
— Ох, мужики пішли… Тільки бороди відрощувати навчилися, а всередині — гниль. Сиди біля малого. Я зараз збігаю через дорогу в цілодобову, поки головлікарки немає. Гроші на картці є? Перекинеш мені.
— Тітко Віро… як я вам віддячу?
— Дитину лікуй, от і вся подяка, — буркнула жінка. — І думай, дівко, думай. З ким ти життя марнуєш.
За годину сироп стояв на тумбочці. Сашкові стало легше, він заснув спокійним сном. А Оля всю ніч сиділа біля вікна і думала. Вона звикла згладжувати кути, вибачати Колі його егоїзм, вірити, що “він просто втомився”. Але цієї ночі щось у ній зламалося остаточно.
Через два дні їх виписували. Коля знову відмовився приїхати.
— Бери таксі. Або мамі своїй дзвони, якщо сама не можеш впоратися. Я на роботі, — сухо кинув він і поклав слухавку.
Її забрала мама. Напоїла гарячим бульйоном, поклала Сашка спати і зі сльозами на очах запитала:
— Олю, доню… як так можна? Дитина з-під крапельниць, а він навіть не зустрів вас.
— Мам, я поїду додому. Ввечері. Треба речі розібрати, — Оля відвела погляд, не маючи сил визнати свою поразку.
Вона ледь дотягнула Сашка та важкі сумки до свого поверху. Коля не відповідав на дзвінки.
Оля вставила ключ у замок, відчинила двері і… відсахнулася.
В обличчя вдарив сморід кислих недоїдків, перегару та брудних шкарпеток.
У коридорі валялося взуття. На тумбочці — гора порожніх пивних бляшанок. Вона зробила крок на кухню і ледь не задихнулася. Раковина була забита брудним посудом з гіркою. На столі — розлитий соус, крихти, якісь недопалки. Підлога липка від розлитого пива.
Ідеально чиста квартира, яку вона вилизала до блиску перед тим, як поїхати по швидкій у лікарню, перетворилася на справжній свинарник.
— Я вдома! — пролунав бадьорий голос із коридору.
Зайшов Коля, весело похитуючись і пахнучи свіжим перегаром.
— О, приїхали! А чого лиця такі кислі? Де “привіт, коханий”?
Оля мовчки вказала тремтячою рукою на кухню.
— Миколо. Що це? Що ти тут робив ці п’ять днів?!
Коля ліниво зазирнув на кухню і махнув рукою.
— Ой, ну посуд. І що? Я працював, потім з пацанами посиділи. Мені ніколи було прибирати. Ти приїхала — от і помий. Там справ на десять хвилин.
— На десять хвилин?! — голос Олі зірвався на істеричний крик. — Я з інфекційки приїхала! З хворою дитиною! Я мала прийти в чистий дім, а не відшкрібати твої засохлі пательні!
Коля миттєво змінився в обличчі. Його очі звузилися від злості.
— Рот закрий! — гаркнув він. — Розвела тут драму! Ти в лікарні на всьому готовому валялася, поки я тут гроші заробляв! Я мужик! Я здобувач! Я приходжу додому, і тут має бути чисто! Це твій обов’язок!
— Мій обов’язок?! Ти батько! Ти навіть ліки рідному сину відмовився привезти, бо в тебе шашлики стигли!
— А ти мені цими ліками не тикай! Я тобі одразу сказав: на твої примхи грошей немає! Я сказав “викручуйся” — ти й викрутилася! Чого скиглити?! А тепер швидко взяла ганчірку і відмила кухню. Бо я їсти хочу!
Оля дивилася на цього чужого, нахабного чоловіка і не відчувала нічого, крім абсолютної, крижаної огиди.
— Я не буду нічого мити. Я викупаю сина і ляжу спати. А ти бери губку і відмивай свій хлів сам.
Вона розвернулася, щоб піти в кімнату, але Коля хижо посміхнувся і дістав телефон.
— Ну-ну. Горда стала? Зараз подивимося, що бабуся Ніна скаже на твою поведінку. Вона швидко тобі мізки на місце вправить.
Через десять хвилин телефон Олі розірвався від дзвінка. Свекруха її чоловіка, баба Ніна, відома своїм деспотичним характером, вже була на лінії.
— Алло, Ольго! Це що за цирк ти там влаштовуєш?! — заверещала стара в трубку. — Коля дзвонить, ледь не плаче! Чоловік з роботи прийшов, втомився, а ти йому скандали закочуєш?! Посуд мити відмовилася?!
— Бабо Ніно, він перетворив квартиру на смітник, поки ми з малим лежали під крапельницями…
— Закрий рота і слухай старших! — відрізала стара. — Лікарня — це не курорт, щоб після неї права качати! Ми в полі народжували і одразу за сапу бралися! А ви зараз тільки скиглити вмієте! Коля — мужик, золото, а не хлопець! Його треба берегти, пилинки здувати! А не хочеш — він швидко знайде ту, яка йому ноги митиме! Іди і проси вибачення в чоловіка! Негайно!
Оля повільно відвела телефон від вуха. Вона подивилася на Колю, який розвалився на дивані в брудних джинсах, задоволено посміхаючись. Він думав, що переміг. Він думав, що зараз вона, як завжди, піде на кухню і мовчки почне відмивати його бруд.
— Знаєш що, Миколо? — Оля скинула дзвінок баби Ніни і спокійно подивилася йому в очі. — Бабуся має рацію. Тобі справді потрібна інша жінка. Та, яка буде терпіти цей свинарник і твою гнилу душу.
Коля зареготав.
— Ой, не сміши! Куди ти підеш? З причепом і без грошей! Поплачеш у мамочки день-два і приповзеш!
Оля не відповіла. Вона зайшла в спальню, дістала велику валізу і почала швидко скидати туди дитячі та свої речі. За п’ятнадцять хвилин вона стояла в коридорі, тримаючи сонного Сашка за руку.
Коля підскочив з дивана, зрозумівши, що це не жарт. Його обличчя перекосило.
— Ти куди зібралася, дурепа?! Я тобі ні копійки не дам! Ти здохнеш з голоду! Сама на свої ліки зароблятимеш!
— Якось виживу, — Оля відчинила двері. — Зате мені більше ніколи не доведеться дихати перегаром і вигрібати лайно за дорослим, інфантильним немовлям. Щасливо залишатися у своєму хліві.
Вона викликала таксі вночі. Назад вона не повернулася ні через день, ні через місяць.
Розлучення було брудним: Коля погрожував, баба Ніна обривала телефони, проклинаючи Олю до сьомого коліна. Але Оля вистояла. Вона вийшла на роботу, Сашко пішов у садок, і їхнє життя нарешті наповнилося спокоєм і чистотою.
А Коля… Коля досі живе у квартирі, яка поступово перетворюється на смітник. Він приводить туди нових “дружин”, але жодна не витримує довше місяця. А баба Ніна бідкається всім сусідкам на лавочці, що сучасні дівчата зовсім знахабніли і не можуть оцінити її “золотого хлопчика”. Але ніхто не наважується сказати старій правду: її “золотий хлопчик” виявився дешевою фальшивкою, яка давно вкрилася іржею. І відмити цю іржу не здатна вже жодна жінка у світі.
А що б ви відповіли такій бабусі та чоловікові? Чи стикалися ви з подібним знеціненням у родині? Пишіть свої історії в коментарях, підтримуйте одне одного та обов’язково ставте вподобайку, якщо вважаєте вчинок Олі правильним!
