Лікарі привели собаку, щоб вона попрощалася з господарем, але раптом розумна тварина голосно загавкала й різко стрибнула на ліжко до поліцейського.
У палаті панувала глибока тиша. Тьмяне світло лікарні ледь освітлювало обличчя чоловіка, що лежав на ліжку. Олексій був поліцейським — героєм, який урятував життя багатьох людей, але зараз опинився в лікарні. Його тіло було нерухомим, дихання — ледь помітне. Апарати видавали рівномірні звуки, але вони ставали дедалі тривожнішими.
Лікарі боролися за його життя кілька годин. Але рани були надто тяжкими. Після довгих спроб один із них схилив голову й повільно похитав нею.
— Все… — прошепотів він.
Хірург вимкнув монітор. Серце Олексія зупинилося.
Біля дверей сидів пес. Німецька вівчарка, службова собака, яка багато разів супроводжувала Олексія у рейдах. Вона не відводила погляду від дверей, ніби знала: її людина помирає. Коли повідомили про його смерть, одна з медсестер тремтячим голосом спитала:
— Можна впустити його… попрощатися?
Собаку впустили. Вона крокувала повільно, ніби відчувала важкість моменту. Підійшла до ліжка, подивилася на нерухомого Олексія, тихо загарчала… а потім раптом почала голосно гавкати. Відчайдушно. Вона стрибнула на ліжко, тикала носом у свого господаря, тягнула за його одяг. В її очах був страх. І впевненість.
Тоді лікарі помітили щось несподіване.
— Що з ним? — здивовано спитала медсестра.
— Заспокойте собаку! — крикнув хтось.
Але в цей момент один із лікарів завмер.
— Зачекайте… його рука… поворухнулася!
— ЕКГ, СЮДИ! — крикнув інший.
Мить — і монітор знову запрацював. Слабкий, але чіткий сигнал. Серце Олексія знову забилося.
Лікарі негайно почали діяти. Адреналін, дефібрилятор, кисень. Шанси були мізерні… але він повернувся. Він був живий.
Собака залишилася на ліжку, поклавши голову на груди господаря. З її очей зник відчай. Тепер від неї йшла надія.
Того вечора ніхто не міг стримати сліз. Бо любов, вірність і інстинкт — урятували його.
