– Як дачу? Яку дачу? – лепетав Сергій.
– Гарну дачу! – відповіла Валентина Василівна. – Якраз таку, про яку все життя мріяла!
На Сергія було шкода дивитися. Він запустив п’ятірню в шевелюру і з силою стиснув пальці.
– Мамо, я дуже сподіваюся, що ти жартуєш! – вимовив Сергій тремтячим голосом.
– Синку, які можуть бути жарти? – Валентина Василівна підібгала губи. – Це ж не розіграш на перше квітня! Я купила дачу! Я дуже рада і щаслива! Я тепер буду туди їздити! Це прекрасний відпочинок, а ще я городик невеликий посаджу!
Сергій відпустив своє волосся і безвольно опустив руки.
– Мамо, як ти могла? – приречено запитав він. – Це ж неправильно! Та й нам із Настею та Оленою тепер куди діватися?
– А що це означає, куди? – обурилася Валентина Василівна. – Ви ж і так живете в прекрасній квартирі! Навіщо вам ще одну купувати?
– Мамо, це квартира брата Олени! Він за кордоном працював за контрактом! А щоб квартира не пустувала, ми там жили. А тепер він повертається! – промовив Сергій із легкою затримкою.
– А раз за кордоном, значить, із грошима! – упевнено сказала Валентина Василівна. – Купить собі ще, а цю нехай вам залишить!
– Мамо, він сам розбереться, що йому купувати, – відповів Сергій. – Наше проживання там було тимчасовим! І цей час минув! Він через місяць повертається! І куди нам із дружиною і донькою йти?
– Як усі пристойні люди, беріть іпотеку, – відмахнулася Валентина Василівна. – Міг би за матір порадіти, що її мрія здійснилася! Я ж про дачу мріяла все життя! І тепер вона в мене є!
– Мамо, я за тебе дуже радий, але купила ти її за мої гроші, – сказав Сергій.
– Дякую, синку, за гарний подарунок! Догодив матері! – Валентина Василівна стримано кивнула. – А тепер бувай! Набрид вже.
– Мамо, ти насправді не розумієш чи придурюєшся? – Сергій починав злитися. – Ти, вважай, вкрала мої заощадження! І за ці гроші купила собі дачу! Ти нормальна?
– Я кажу тобі “Велике дякую”! Дуже гарний подарунок матері!
– Мамо, так я на ці гроші збирався квартиру нам із Настею і Оленкою купити! Мамо! – волав Сергій до совісті матері. – Розрахунок був, щоб на вулиці не опинитися! А тепер? Нам тепер на вулиці жити, тому що ти мої гроші вкрала?
– От же, вкрала-вкрала! – скривилася Валентина Василівна. – І зовсім навіть не вкрала! Це мені мій улюблений син подарунок зробив на старості років! Мрію мою виконав!
– А нам тепер як? Сюди прийти жити? – Сергій розвів руки в сторони. – У вашу з татом квартиру?
– Ось сюди точно не треба! Оленка в тебе галаслива! А з твоєю Настею я не збираюся ділити свою кухню! – Валентина Василівна скривилася ще більше. – Ви ще молоді! Заробите! А поки що можете квартиру зняти!
– А на які гроші ми її знімемо, якщо ти мої заощадження вкрала? – тиснув Сергій. – Я ж наш сімейний бюджет будував із розрахунку, що в мене тут гроші лежать!
А тепер мені й переїхати нема за що! Якщо на вантажників і машину я якось нашкребу, то купувати або знімати, у нас грошей немає!
– Ну, ти хлопчик уже дорослий, тож я тебе не затримую, іди вирішуй свої проблеми! – наказово сказала Валентина Василівна.
– Мамо, так проблема в мене через тебе! Ти мої гроші вкрала!
– А ти на мене в поліцію заяву напиши!
– Ти ж змушуєш!
– А нічого ти не доведеш! – задоволена собою, промовила Валентина Василівна. – Про які гроші йдеться? Знати, не знаю!
Та й звідки в тебе гроші? Дружина є, донька є! Житла свого немає! На квартирі брата проживали з його милості! А були б у тебе гроші, не жив би ти на пташиних правах, своїм би житлом обзавівся!
– А в тебе, звідки гроші? – запитав Сергій. – Ти ж не працюєш!
– Не стосується це нікого! Мої це гроші! Лежать у моєму домі! Хочу на них дивлюся, хочу – витрачаю! Ось, дачу купила! – Валентина Василівна широко посміхнулася. – Так що, синку, йди! У тебе сім’я інше життя починає! Не пропусти!
Валентина Василівна розсміялася. І сміялася, сміялася, поки не почулося невдоволене покашлювання.
– Яка цікава ситуація, – спокійно вимовив батько. – А головне, цікава!
Сергій запитально дивився на батька. Думав, що той у курсі. А Валентина Василівна сміятися перестала. Поникла і навіть якось стиснулася.
***
Сергій почав збирати гроші ще в шостому класі. Спочатку збирав на мопед. Потім підняв планку до мотоцикла. А як до суми почав підбиратися, захотів мотоцикл дорожчий.
Плюс кілька років, і мотоцикл став здаватися дитячістю.
– Машину треба брати! – вирішив він.
І на найдешевший варіант назбирав досить швидко. Але, коли можеш купити хоч щось, починаєш хотіти чогось більш ґрунтовного.
Гортаючи каталоги, Сергій розумів, що хороша машина коштує хороших грошей. А збирати можна нескінченно, бо завжди є такі машини, ціни на які тільки стартують десь за хмарами.
Зупинився на одній моделі з розширеною комплектацією і продовжив збирати.
Поки Сергій йшов до своєї мрії, ненавмисно закохався. Не в сенсі – випадково, а в сенсі – несподівано.
Як і будь-який молодий чоловік, він хотів погуляти, взяти від життя все, що воно дає.
Але кохання почало коригувати пріоритети. Погуляти все ще хотілося, але з коханою дівчиною. Насолоджуватися життям теж хотілося виключно в її компанії.
А на момент залицяння, весілля і перших роках шлюбу, скарбничка Сергія майже не росла.
Жили в орендованій квартирі, працювали, добре і весело проводили час і по крапельці замислювалися про майбутнє.
Коли Настя чекала на дитину, постало питання, що треба починати жити серйозно.
– Погуляти, звісно, можна! І навіть потрібно! Але треба вже мислити дорослими категоріями!
Мрія про дорогу машину почала згасати. Замість “хочу” на перший план виходили “треба”. У принципі, і машина була треба, але не так, як своя квартира.
А тут брат Насті зібрався закордон їхати.
– У мене контракт на п’ять років. Квартиру я здавати не хочу. А кинути без нагляду – шкода!
Якщо вас влаштує тимчасове проживання, то ласкаво прошу! А поки я закордоном буду, ви зможете зібрати собі на житло!
Пропозиція була казковою. Звичайно, Сергійко з Настею погодилися.
Переїзд був простим, речей ще було небагато. А після переїзду Сергійко відкрив страшну таємницю своєї скарбнички.
– Насте, у мене є гроші! Ні, не так багато, як хотілося б. Я просто прикинув, що якщо ми п’ять років продовжуватимемо поповнювати скарбничку, то зможемо купити гарну квартиру, а меблі та все інше взяти в кредит!
– А багато в тебе є? – запитала Настя.
Сергій назвав суму.
– Так можна зараз узяти однокімнатну! – зраділа Настя.
– І толку? – заперечив Сергій. – А коли дитина з’явиться? На початку нам однокімнатної вистачить, а потім? А якщо друга?
Треба приціл одразу брати на три кімнати! Та й розглянути варіанти, щоб розташування було хорошим, щоб навколо все було.Ну, садочки, школи, магазини, поліклініки. Та й коли грошей більше, ніж треба, можна повибирати!
– А в тебе настільки далекосяжні плани? – усміхнулася Настя. – Я ще першого на світ не привела, а ти вже на другого розраховуєш, і школи з садочками придивляєшся!
– А якщо в майбутнє не дивитися, як до нього дожити можна? – теж із усмішкою сказав Сергій.
– У будь-якому разі, п’ять років на все про все в нас є! А потім подивимося, що ми матимемо! – вимовила Настя. – Те, що виходить збирати – це чудово.
Подивимося, як буде виходити, коли дитина з’явиться! Дехто з кредитів не вилазить, щоб дитину годувати, поїти, одягати й лікувати!
– Поживемо – побачимо, – знизав плечима Сергій. – У будь-якому разі, вже щось у нас є, і воно нікуди не дінеться!
Немає нічого гіршого за звички. Навіть хороша звичка може наробити лиха.
Сергій, коли починав збирати гроші, використовував невеличкий сейфик, що подарував йому батько.
Ось у цьому сейфі Сергій і зберігав свої заощадження.
А Сейф знаходився у квартирі батьків. Як колись його прикрутили до підлоги, так він і стояв у колишній дитячій спальні Сергія.
А Сергій, коли виходило, приїжджав до батьків і залишав у сейфі кілька папірців.
П’ять років пролетіли. Дмитро зателефонував за місяць до свого приїзду і попросив звільнити квартиру.
Єдине запитання, яке поставили Сергій і Настя:
– Ремонт робити?
– Що ви! – розсміявся Дмитро. – Я везу із собою капітал на глобальний ремонт! Можете навіть підлоги не мити! Я спочатку квартиру до цегли і бетону, а потім таке побудую! Ух, який у мене проект!
Світив переїзд. Настя вивчала ринок нерухомості, а Сергій поїхав до батьків, спустошувати свій сейф. Яке ж було його здивування, коли сейф виявився порожнім, а мама порадувала новиною, що вона купила дачу.
За гроші Сергія.
Другий ключ від сейфа лежав у шухляді письмового столу Андрія Івановича. А сам Андрій Іванович не знав, що Валентина Василівна в курсі, від чого цей дивний непоказний ключ.
***
– Валя, ти маєш розірвати договір купівлі-продажу і повернути синові його гроші! – суворо вимовив Андрій Іванович.
– Ні, не повинна! – заявила Валентина Василівна. – Це моя дача! А він нічого не доведе!
– Валя! Це твій син! – наполягав Андрій Іванович.
– А плювати! Я про дачу все життя мріяла!
– Валя, це крадіжка! – із погрозою в голосі сказав Андрій Іванович.
– Не можна довести! Він тут давно не живе! І який сенс йому тут зберігати гроші? А в сейфі я зберігала свої гроші! А тепер витратила! Так і людина, яка мені дачу продала, виїхала з країни! Тож, не вийде у вас забрати в мене дачу!
– Тоді ти подаруєш її Сергію і його дружині! – зажадав Андрій Іванович. – А вони, якщо захочуть, жити там будуть, а ні – продадуть!
– Не віддам! Моя дача! – кричала Валентина Василівна.
– Валя! – прикрикнув Андрій Іванович.Спеціально для сайту Stories
– Ні! Не віддам! Моя! – Валентина Василівна махала руками.
– Заспокойся! – на весь голос крикнув Андрій Іванович.
Валентина Василівна завмерла. Так і Сергій сторопів. Він якось жодного разу не чув, щоб батько так кричав.
– Валя, ти абсолютно безграмотна жінка, – уже спокійно промовив Андрій Іванович. – Але я тобі поясню! Коли ти виходила за мене заміж, у тебе нічого не було. А забрав я тебе в цю саму квартиру. І належить вона мені.
Усі роки, що ми з тобою одружені, ти жодного дня не працювала, тобто жодним чином не брала участі в матеріальному житті сім’ї. Фактично при розлученні ця квартира не буде значитися спільно нажитим майном.
А ось дача, яку ти купила за гроші Сергія – буде таким вважатися! І, якщо я з тобою розлучуся, то половина дачі належатиме мені!
А з цієї квартири я тебе, звісно, вижену! Навіщо мені жити на одній житлоплощі з колишньою дружиною?
І поїдеш ти на дачу! На свою половину! А я на свою поселю такого елемента , з яким ти жити не зможеш…
– Ти так не зробиш, – жахнулася Валентина Василівна.
– Ще й як зроблю! – пригрозив Андрій Іванович, дістаючи з кишені телефон. – Я викликаю нотаріуса, щоб він оформив договір дарування? Або я йду подавати на розлучення?
Валентина Василівна почервоніла від люті, але випалила лише одну фразу:
– Та подавіться ви цією дачею!
Сергій із дружиною і донькою переїхали на дачу. Хороша була дача, капітальна! І селище просто чудовим. З колишнього села перебудованим. А тут і своя школа, дитячий садок і два магазини.
Так вони продовжили жити за містом і не пошкодували про це ні дня.
А Андрій Іванович із дружиною, все-таки, розлучився. Не зміг пробачити, що Валентина Василівна жадібність свою поставила вище за сім’ю. У сина вкрала і ще раділа цьому.Спеціально для сайту Stories
Казали, що її прихистила якась далека рідня. Більше вона ніде не проявлялася.
