-Оксана з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло одягнені. Зима, а в хаті тільки затопили піч.
– Нічого, матусю. Все у нас буде. Не пропадемо. Зараз я тобі ліки дам.
Оксана, як могла, заспокоювала матір, та й не мати вона їй зовсім – свекруха, та ще й колишня. Майже колишня.
…Так сталося, що жили вони втрьох: мати, син та його дружина Оксана.
Оксана вийшла заміж пізно, в тридцять років. Вона була вже другою дружиною Дениса. Оксана не руйнувала сім’ю, коли вони почали зустрічатися, Денис був уже розлучений.
Свекрусі, Марії Аркадіївні, вона одразу сподобалася. Та й свекруха їй також. Рідна, добра. Обійме, поговорить, зрозуміє. Оксана рано втратила батьків та залишилася зовсім одна. У свекрусі вона знайшла рідну людину.
“Змовились” – говорив про них Денис.
П’ять років шлюбу, як одна мить. А потім Денис став грубим та запальним. Кричав на Оксану, на матір. А причина була у коханці. Він часто затримувався і приходив добре під мухою.
Одного разу він сказав, що розлучається. Дав два дні на збори. Оксана ще не встигла й поїхати, як приїхала його коханка з валізою.
Можливо, це вона спеціально так зробила, щоб побачити свою попередницю і наговорити гидот. Тільки у неї не вийшло. То була довгонога білявка з великими губами, величезними віями, якими вона ледве кліпала.
Оксана навіть не стрималася і засміялася.
– Ти мене проміняв ось на це опудало з віями, як у корови? Нехай тобі пощастить з нею, а я анітрохи не шкодую.
– Зате вона весела. А ви з матір’ю – дві бабусі. Дві курки.
– Гаразд мене, а матір навіщо ображаєш?
– Зая, а мати що, лишається з нами? – ніжно пропищало не зрозумій що, кліпаючи диво віями. – Нехай вона її забере. Навіщо нам її мати? Зая…
– Так, мамо, тобі теж час. Зажилася ти в мене.
– Куди ж я піду? Я тобі всі гроші віддала від продажу квартири, щоб ти цей будинок збудував, – мати схопилася за серце.
– Ось тільки концертів мені не треба. Так і бути, живи, тільки з кімнати своєї не виходь. Тепер тут господаркою буде Альбіна.
– Котик, нехай вони забираються обидві.
– Вона ж моя мати!
– Твоя мати? Ти хочеш сказати, що в мене буде така свекруха? Ооо… Котику…
Оксані набридло слухати їхні образи.
– Мамо, ти зі мною поїдеш у село?
– Вже краще в село, ніж із таким сином і цією…
– Посидь. Я швидко зберу твої речі.
– Ліки не забудь, і скриньку мою. І сумочку.
Оксана дістала ще одну валізу. Поспіхом покидала все туди. Скринька, сумочка, ліки, документи, білизна, одяг.
– Забирайте все. Нам чужого не треба, – подала свій голос Альбіна, – правда, мій пупсику?
Денис мовчки спостерігав. Більше він нічого не міг вдіяти. Він розумів, що мати йому цього не пробачить. А може й пробачити, адже вона мати.
За пів години Оксана стояла біля машини. Марія Аркадіївна вже сиділа на задньому сидінні і тихо витирала сльози. Вона навіть не повернулася у бік сина, лише тяжко зітхнула.
Важко це прийняти, коли ти все віддала йому, – й не потрібна.
– Як же ми тепер житимемо, дівчинко.
– Все добре буде. У мене є заощадження. Доки не знайду роботу, нам вистачить. У тебе пенсія. Проживемо. На хліб із маслом вистачить.
Вони приїхали в село, де Оксана провела дитинство. Добре, що ще був день. У хаті було холодно. Оксана швидко затопила піч. Принесла води, поставила чайник.
– Як у тебе все добре виходить. Начебто все життя тут жила.
– Дід навчив усьому. Добре, що ми купили продуктів. Не треба йти в магазин. Не люблю я плітки сільські.
Поступово в хаті ставало тепліше.
– Завтра я все тут відмию.
У двері постукали.
– Сусідка приїхала? Давно тебе не було. А я дивлюсь машина твоя стоїть. А що взимку нагрянула? Чи проблеми якісь?
– Все добре, дядьку Миколо. Вже все гаразд. Якось потім розповім. Сідай чай із нами пити.
– Та я тебе запросити хотів. А ти не одна? – Він щойно помітив жінку.
– Це Марія Аркадіївна. Це Микола Петрович, – представила вона їх один одному.
– Ти звертайся, якщо що треба.
– Та поки що нічого не треба. Дякую.
Минув тиждень. У будинку стало чисто та затишно.
– А ти знаєш, Оксано, адже я теж сільська. Заміж за міського вийшла. Він загинув, коли Денису двадцять три було, а я квартиру продала. Син обіцяв, що завжди з ним житиму. А ти подивися, як все обернулося.
– Не треба плакати. Я знаю, що тяжко. Мені також погано. А у вас, може, онуки з’являться.
– Від цієї? Боже борони. А Микола Петрович з ким живе?
– Один. У нього дружина потонула, малюка сусідського рятувала. Давно вже. Він так і не одружився більше. Дітей немає. Так і мешкає один. З дідом моїм дружив, хоч і молодший за нього. Адже він вашого віку.
Пройшов приблизно місяць. Від Дениса не було звісток. Він не дзвонив навіть матері. Але якось на телефон Оксани подзвонили з невідомого номера.
– Оксано… ?
– Так.
– Ваш чоловік загинув.
– Ви помилилися.
– Ні, я не помилився. Денис … Він був не тверезий і розбився на своїй машині. Може, це буде неприємно для вас, але він їхав з дівчиною. Вона жива, вилетіла з машини, жодної подряпини. Приїжджайте на впізнання.
Господи, бідна Марія Аркадіївна. Якось треба їй сказати. Що робити? Дядько Коля! Він допоможе.
– Оксано, що трапилося, на тобі обличчя немає!
– Мамо не хвилюйся, сядь. Дениса більше немає.
– Ой… – Марія Аркадіївна заголосила, – як же це. Це я винна! Я покинула його!
– Мамо, він тебе вигнав!
– Так. Вигнав. Але ж я мати. Ой … Наздогнала його кара.
– Я на впізнання. Дядько Микола з тобою буде, поки я зїжджу.
– Я з тобою.
– Я з вами, – сказав дядько Микола. – На моїй поїдемо. Це не обговорюється.
Похорон пройшов. Оксана та Марія Аркадіївна вирішили сходити в будинок сина. Тепер він повинен перейти до них у спадок. Матері та дружині. Денис на розлучення подати не встиг, йому було ніколи, – кохання, гулянки та бенкети.
Дядько Микола їх скрізь супроводжував.
– Я з вами, ви ж жінки. Раптом допомога буде потрібна.
Будинок… Як усе змінилося за цей місяць? Скрізь валявся брудний одяг, а брудний посуд був навіть на підлозі. Пахло хмільними парами і чимось тухлим.
– І це влаштував мій син! Він же не був таким ніколи до цього. Що наробили!
– Що ви тут робите? Це мій дім, валіть звідси. – Зі спальні вийшло те саме диво з великими губами і віями. Слідом з’явився майже роздягнений кудлатий мужик.
– Ану покажи документи на будинок! – втрутився дядько Микола.
– Які документи? Мій чоловік загинув. У нас навіть весілля було!
– У нього ще й розлучення не було!
– А весілля ми наперед відзначили. Отже тепер все моє!
– Досить нести хмільне марення! Вимітайтеся звідси! Є тут ще хтось?
Чоловік тихо втік. Дядько Микола простежив, щоб дівчина нічого не стягла.
– Тепер треба дізнатися, що з документами. Раптом якийсь заповіт, чи взагалі вже в будинку інший господар. Тут всього можна очікувати. І замки треба поміняти. У цієї довгоногої можуть ще ключі бути.
З документами виявилося все гаразд. Замки змінили.
Багато чого з речей довелося просто викинути. Дядько Коля скрізь супроводжував Оксану та Марію Аркадіївну.
– Мені дуже шкода, що ви сюди повернетесь. Я так звик до вас.
– Ми приїжджатимемо. І ти, дядько Миколо, приїжджай.
– Ви мене в молодість повернули. Маша так на мою покійну дружину схожа.
– А я помітила, дядько Колю, як ти на неї дивишся. Та й вона на тебе також. Ой, та у вас кохання напевно?
– Скажеш теж, – Знітився чоловік.
– А правда ж!
Через рік Микола та Марія одружилися. Їм добре разом. Їм добре з Оксаною. Вона для них, як дочка. Але це не вся їхня родина.У Миколи та Марії є онуки!
Оксана все ж таки стала матір’ю. Заміж вона так і не вийшла. Виховує двох дітей, яких узяла під опіку. Брата та сестру розлучати не можна. Хотіла одного, а вийшло двоє.
Батьків, та рідних людей можна знайти не тільки при народженні чи в дитинстві. Іноді цьому сприяють обставини…
