Машина помітно просіла, пружини жалісно скрипнули. Славко, важко дихаючи, витер лоб тильною стороною долоні, забрудненою землею.
— Ну, начебто все, — буркнув він, навіть не глянувши на дружину. — Кабачки тещі залиш, нам стільки ні до чого. Все одно пропадуть.
Ліда мовчки кивнула і перевела погляд на матір.
Та сиділа на лавці біля паркану — маленька, згорблена, ніби зменшилася за останній час.
— Мамо, зайди в дім, застудишся, — тихо сказала Ліда.
Жінка підняла на неї вицвілі очі. Її губи затремтіли.
— Лідочко… — прошепотіла вона, чіпляючись за руку доньки. — Як же я тут одна буду? Зима сувора буде, відчуваю.
Дрова сирі, піч димить… Не переживу я холоду, донечко. Не переживу… Замерзну, точно замерзну…
У Лідочки стиснулося серце так, що стало важко дихати. Усе літо вони зі Славком їздили сюди за триста кілометрів: допомагали, копали, пололи, приводили господарство до ладу.
Славко — людина вміла, хоч і буркотлива: і ганок підправив, і паркан полагодив. З тещею у нього були гарні стосунки.
Ніна Андріївна йому не дорікала, пригощала пирогами, він у відповідь шанобливо називав її «матір’ю» і регулярно привозив ліки.
Але зараз, дивлячись на почорнілий від часу будинок, на порожні очниці сусідських занедбаних хатин, Ліда зрозуміла: залишати маму тут не можна.
Вона дійсно не переживе зиму.
Ліда пообіцяла забрати її. Славко в цей момент зачинив багажник і, задоволений, попрямував до машини. Він нічого не чув.
Настрій у нього був чудовий: сезон завершено, урожай зібрано — можна до весни розслабитися.
Він увімкнув радіо і навіть почав тихо підспівувати, постукуючи пальцями по керму.
Ліда сиділа поруч і мовчала. Вона все не наважувалася почати розмову, вичікувала момент.
Сказати зараз? Чи вдома? Після вечері?
Квартира, де вони прожили двадцять років, належала чоловікові — дісталася йому від батьків: простора, трикімнатна, з високими стелями.
Свою ж двокімнатну, яку вони колись заробили, два роки тому віддали дочці Насті. Та вийшла заміж, народила дитину — молодим потрібне власне житло.
— Чому ти така похмура? — Славко кинув на неї погляд. — Втомилася?
— Втомилася, — тихо відповіла Ліда. — Славо…
Він приглушив звук.
— Що?
— Мамі зовсім погано стало.
— Ну так, вік, Ліда. Сімдесят сім — це не жарти. Дрова замовили? Замовили. Вугілля є. Баба Рая догляне.
Ліда глибоко вдихнула.
— Не догляне. Вона сама ледве ходить. Славо… я мамі пообіцяла.
— Що пообіцяла? — насторожився він.
— Що ми заберемо її до себе. На зиму. До весни.
Машину злегка занесло, Славко різко вирівняв кермо.
— Тобто — до нас? — перепитав він.
— Так. У селі їй не вижити. Вода замерзає, до колонки далеко, все слизько… А якщо впаде? А якщо тиск? Швидка туди дві години їде…
— І куди ми її подінемо? — крізь зуби запитав він.
— У маленьку кімнату. Вона тиха, не заважатиме. Славо, це ж мама…
Славко різко загальмував і з’їхав на узбіччя. Машина смикнулася.
— Ти пообіцяла? Без мене?
— Я не могла інакше! Вона плакала!
— Плакала… — він з силою вдарив по керму. — Лідо, ти взагалі розумієш, що говориш? Яка ще мати у нас вдома?
— Ми двадцять років живемо, і я слова не сказала, коли нашу квартиру Насті віддали! Хоча могли здавати і жити спокійно! Але ні — «дочці треба допомогти»!
Він перевів подих і продовжив:
— Гаразд, це вже минуло. Але тягнути стару до мене в дім — ні!
— Це й мій дім, — тихо сказала Ліда.
— Твій? — він посміхнувся. — Ти забула, на кого оформлені документи? Це квартира моїх батьків!
Я хочу жити спокійно: приходити з роботи, відпочивати, дивитися телевізор… А не озиратися на стару, яка буде вчити мене життю!
— Вона не буде, Славо… Ти ж знаєш, мама тиха…
— Тиха? Я пам’ятаю, як вона у нас тиждень жила! Те не так зробив, це не туди поклав! Досить!
— Славо, це жорстоко! Вона ж людина! Це моя мама!
— Ми спілкувалися з нею там! — він махнув рукою назад. — У селі! Раз на тиждень!
А жити разом пів року — це інше. Все, тема закрита. Я сказав — ні!
— А мені що робити? — у Ліди потекли сльози. — Кинути її?
— Їдь до неї, — кинув він. — Якщо така добра. Живи там, топи піч! А в моєму домі її не буде!
Решту дороги вони мовчали.
Два дні не розмовляли. Славко демонстративно займався своїми справами, а Ліда шукала вихід.
Зарплата в неї — десять тисяч. Працювала в архіві бібліотеки. У мами пенсія — сім. Всього сімнадцять тисяч на двох.
Ліда відкрила сайт оголошень. Найдешевша однокімнатна — дванадцять тисяч плюс комунальні. Взимку — всі п’ятнадцять.
Залишалося дві тисячі. На їжу. На ліки.
А в мами — тиск, суглоби, серце. Тільки на ліки йшло близько п’яти тисяч.
Ліда закрила ноутбук.
Як він міг так сказати? Її Славко… з яким вони прожили стільки років, пережили важкі часи, будували життя разом. І раптом — «квартира моя».
Адже вона вклала в цей дім усе: сили, гроші, душу. А виходить — вона тут ніхто? До кухні зайшов Славко, дістав ковбасу.
— Так і будемо мовчати? — запитав він.
— А про що говорити? Ти вже все сказав.
— Лідо, подумай. Як ми будемо жити втрьох? Мені потрібен спокій. А тут — бабуся, ліки, запах…
— Це моя мати!
— Ось саме — твоя. Я своїх батьків уже доглянув. Тепер хочу пожити для себе.
— Тобі всього п’ятдесят!
— Скоро буде більше. І я не збираюся витрачати ці роки на догляд за старими.
— Вона не лежача! — не витримала Ліда. — Вона сама себе обслуговує! Їй просто потрібно тепло і хтось поруч!
— Сьогодні ходить — завтра зляже. І що тоді? Ні, Лідо. Я сказав — ні.
Минув тиждень. Вони жили як чужі. У вівторок зателефонувала мама.
— Лідочко… обіцяють морози… Я ось думаю, може, Мурку із собою взяти? Шкода її…
Лідо закрила очі.
— Мамо…
— Я вже речі збираю. Трохи візьму… Халат, в’язані шкарпетки… Лідо, ти чуєш?
Лідо зісковзнула по стіні.
— Чую, мамо…
— Славко не свариться?
— Ні, мамо. Все добре…
Вона поклала слухавку й заплакала. Як сказати правду?
Увечері вона спробувала ще раз.
— Славо, може, Насті подзвонимо? Нехай забере маму до себе?
— Ти з глузду з’їхала? У них своє життя! Не смій навантажувати дочку!
— Це не тільки моя проблема!
— Сім’я — це чоловік, дружина і діти. А тещі — це вже окремо.
Ліда витерла сльози.
— Тоді давай продамо квартиру. Купимо дві менші.
Він подивився на неї, наче на божевільну.
— Міняти центр на якісь клітки? Заради чого? Ні. Я в цій квартирі народився — у ній і житиму.
Вночі Ліда не спала. Сніг уже пішов, вдарили морози. Чекати не можна було.
Вона дістала з антресолі валізу.
— Поїду, — вирішила вона. — Якось проживемо.
Двері скрипнули. Вийшов Славко.
— Ти що робиш?
— Збираюся. До мами.
Він одразу прокинувся.
— Ти серйозно? Кинеш усе?
— Це не «усе». Це життя. І у нас воно тепер різне.
Він помовчав, потім зло кинув:
— Ну й іди. Побачимо, як ти через тиждень приповзеш назад.
— Не приповзу, — спокійно відповіла Ліда.
Вона збиралася до ранку. І знала — назад не повернеться.
Через тиждень Славко приїхав. Просив, вмовляв, навіть тещу кликав до себе.
— Настя сказала, що в неї більше немає батька… — зізнався він. — Я… я все зрозумів, Лідо… Я не спав… Думав…
Він метушився, тягав сумки, вмовляв їхати до міста. Ніна Андріївна розгублено збиралася.
А Ліда сиділа тихо на табуретці й дивилася на нього.
І раптом зрозуміла — вона в ньому все-таки не помилилася.
