— Алло, Юля? Не впізнала? Це я... Петя. У мене біда, я вмираю. Приїдь, благаю.
Голос у слухавці тремтів так переконливо, що Юля ледь не впустила ганчірку. Сім років. Сім років вона не чула про свого колишнього нічого. Сім років тому він пішов, грюкнувши дверима і забравши навіть спільні виделки, а тепер він «вмирає»?
Внутрішній голос кричав: *«Не зважай! Поклади слухавку!»*. Але Юля була не з тих. Вона завжди вірила в краще в людях. Навіть у таких, як Петро.
Коли вона відчинила двері його квартири, в ніс ударив запах затхлості й дешевих макаронів. Петро виглядав жахливо: неголений, блідий, він ледь тримався на ногах.
— Ось... бачиш, — прохрипів він, хапаючись за стінку. — Життя доконало. Все пішло на лікування... Квартиру за борги заберуть. Жити ні на що, їсти нічого. Рік мені залишився, Юленько. Максимум — рік.
**В думках Петра в цей момент крутилася зовсім інша кінофільм:**
*«Спрацювало! Повірила, дурна. Зараз розплачеться, забере до себе, буде годувати домашнім борщиком, а я буду лежати на дивані й дивитися футбол. Мільйон спадку від мами я протринькав за півтора року, за квартиру не платив, працювати — та ну його. А Юлька добра. Юлька не кине»*.
— Господи, Петю... — Юля справді ледь не плакала. — Я зараз сбігаю в магазин, куплю продуктів. Почекай.
Вона вилетіла з під’їзду і одразу набрала маму. Ольга Георгіївна вислухала доньку мовчки. Вона знала Петра як облупленого і не любила його так сильно, як тільки може не любити теща колишнього зятя-дармоїда.
— Мамо, що робити? — плакала Юля в трубку. — У мене ж сім’я, чоловік, двоє дітей. Я не можу притащити колишнього до нас, але й помирати під парканом його не залишиш! Кажуть, йому всього рік лишився...
Ольга Георгіївна примружилася, дивлячись у вікно свого заміського будинку.
— Привозь його до мене, доню, — спокійно сказала вона. — Я за ним догляну. У мене і кімната окрема є, і телевізор. Буде йому і догляд, і триразове харчування.
Юля була в шоці. Мама, яка називала Петра «головною помилкою природи», раптом проявила таку милосердність?
Коли Петро дізнався, що житиме у тещі, він спочатку напружився. Але перспектива «все включено» перемогла гордість.
— Ну, якщо так... — слабким голосом мовив він, ледь переставляючи ноги до машини. — Я згоден. Дякую вам, Ольго Георгіївно, ви свята жінка.
**Минуло два роки.**
Петро жив як у раю. Він прокидався об одинадцятій, снідав сирниками, які теща приносила йому прямо в ліжко, і цілими днями втикав у телевізор. Іноді він згадував, що «вмирає», і починав показово кашляти, коли Ольга Георгіївна заходила в кімнату.
— Щось затягнувся твій останній рік, Петю, — якось зауважила вона, поправляючи йому ковдру. — Вже два минуло, а ти все живий.
— Диво... просто диво! Ваша турбота мене на ноги поставила, — єлейним голосом відповів Петро, засипаючи під серіал.
Але на четвертий рік такого «курорту» навіть Петру стало ніяково. Чи то совість прокинулася (що навряд чи), чи то просто стало нудно.
— Все, Ольго Георгіївно! — вигукнув він одного ранку, бадьоро зіскочивши з ліжка. — Я йду! Одужав я! Вибачте, що стільки часу був у вас нахлібником. Мені навіть соромно, що ви за мою квартиру свої гроші платили...
Ольга Георгіївна відставила тацю з кавою і повільно сіла на стілець. На її обличчі з’явилася дивна, майже урочиста посмішка.
— Та чого ти, Петю? Який нахлібник? Ти весь цей час сам за все платив.
Петро застиг з черевиком у руках.
— Як це — сам? У мене ж ні копійки не було!
— Розумієш, Петрику... — лагідно почала теща. — Як тільки ти переїхав до мене, я взяла твої ключі. І з того самого дня я здаю твою квартиру в центрі подобово. Сусіди допомогли, клієнтів підігнали. Гроші капали непогані. Вистачало і на твої сосиски, і на рахунки за квартиру, і... — вона зробила паузу, — на цей новенький будиночок, який я добудувала минулого літа.
У Петра відпала щелепа. Він мовчки дивився на жінку, яку вважав «доброю старою дурепою».
— Тобто... ви на мені заробили? — пролепетав він.
— Ні, Петю. Я тебе врятувала. Ти ж казав, що вмираєш? Ось я і створила тобі умови. А за сервіс, як кажуть, треба платити. Квартира твоя ціла, борги погашені. Іди з Богом. Тільки речі не забудь.
Петро збирав валізу в повній тиші. Він підраховував умі і розумів: за ці чотири роки теща заробила на його квартирі стільки, що йому й не снилося. Він хотів бути хижаком, а виявився... інвестиційним проєктом.
**А як би ви вчинили на місці Ольги Георгіївни? Це справедлива плата за догляд чи жорстокий бізнес на «хворому» родичі?** 👇 Пишіть у коментарях!
