— В сенсі ти продала свою трикімнатну? Я давно своїй дочці обіцяв, що вона там житиме! – заверещав чоловік. Я мовчки зібрала його речі
— В сенсі ти продала свою трикімнатну? Я давно своїй дочці обіцяв, що вона там житиме!
Дмитро жбурнув свій телефон на кухонний стіл з такою силою, що захисним склом побігла крива тріщина.
Наталія навіть не здригнулася. Вона акуратно склала чистий рушник і подивилася на чоловіка абсолютно рівним поглядом. Усередині неї більше не було ні образи, ні бажання вступати в довгі суперечки. Залишилася тільки величезна втома від людини, яка цілком щиро вважала чуже майно своїм власним.
— Ти взагалі розумієш, що наробила? — чоловік зробив крок до неї. Обличчя його спотворилося від обурення. — Я вчора Олі дзвонив! Сказав, щоб вона бригаду будівельників шукала і шпалери вибирала. Дівчина вже речі пакує, половину коробок зібрала. А ти мені зараз заявляєш, що квартири більше немає?
— Квартири більше немає, Дім, — спокійно відповіла Наталія. Вона дивилася йому просто в очі. — Угоду закрито на минулому тижні. Гроші перераховані Андрію. Моєму рідному племіннику. Тому самому, якому терміново потрібні кошти на лікування дружини.
Дмитро важко задихав від почутого. Він схопився за край столу, ніби в нього з-під ніг вибили опору.
— Якому ще Андрію? Ти з глузду з’їхала, чи що? У мене рідна дочка в орендованій квартирі живе й половину зарплати чужому дядькові віддає! Моя мама тулиться в старій хрущовці на п’ятому поверсі без ліфта! А ти береш і просто так віддаєш гроші якомусь родичу?
— Андрій мені не чужа людина, — сухо парирувала Наталія. — Він єдиний з усієї родини був зі мною поруч, коли я лежала в лікарні минулої зими. А де тоді була твоя дочка? Де була твоя мама?
Наталія чудово пам’ятала ті тяжкі тижні. Дмитро тоді миттєво послався на важливе відрядження й поїхав. Він залишив її зовсім саму. Його дочка Оля навіть не спромоглася відповісти на повідомлення. А свекруха, Зінаїда Василівна, зателефонувала рівно один раз. Виключно для того, щоб запитати, чи перевела Наталія гроші за комунальні послуги.
— Оля молода дівчина, у неї складне навчання, своє особисте життя! — почав захищатися Дмитро. Він зірвався на крик. — А мама літня людина, їй не можна по лікарнях ходити, вона хвилюється! Ти вічно чіпляєшся до дрібниць. Бери телефон. Дзвони цьому своєму племіннику й вимагай гроші назад. Скажи, що помилилася. Що кошти потрібні в сім’ю.
— В яку сім’ю, Дім? — Наталія випросталася й відклала рушник. — У нас з тобою давно немає жодної сім’ї. Є тільки зручна годівниця в моїй особі. І твій бездонний гаманець для утримання твоєї рідні.
Дмитро ляснув долонею по столу.
— Ми з тобою чоловік і дружина! Твоє майно — це наші спільні ресурси, ми разом будуємо майбутнє! Так, трикімнатна квартира дісталася тобі від бабусі, але ми ж домовлялися! Я ж планував!
— Планував ти. Завжди тільки ти, вголос і абсолютно нікого не соромлячись, — кивнула Наталія. — А я просто мовчки слухала й робила висновки.
Цієї миті на столі задзюрчав телефон Дмитра. На розбитому склі висвітилося ім’я: «Олечка». Чоловік судомно схопив апарат і натиснув кнопку відповіді.
— Так, дочко, — промовив він. Дмитро кидав злі погляди на дружину.
Із трубки навіть без гучного зв’язку пролунав примхливий жіночий голос.
— Тату, я тут у будівельному магазині. Слухай, а нехай Наталія скине мені тисяч тридцять на картку? Тут італійська плитка зі знижкою, якраз у ту ванну підійде. Ви ж мені квартиру з нормальним ремонтом віддаєте, я не хочу дешевку класти.
Наталія усміхнулася. Вона підійшла до шафи в коридорі, дістала з верхньої полиці об’ємну дорожню сумку чоловіка й кинула її на підлогу.
— Олю, зачекай, я передзвоню, — Дмитро скинув виклик і кинувся за дружиною. — Що ти задумала?
— Допомагаю тобі, — Наталія відчинила дверцята шафи й почала витягати сорочки чоловіка. — Ти ж так сильно переймаєшся умовами життя своєї дочки. От і поїдь до неї просто зараз. Будеш допомагати їй дорогу плитку оплачувати зі своєї зарплати.
— Наташо, припиняй цей концерт, — голос Дмитра став нижчим. У ньому з’явилися загрозливі нотки, але крізь них явно пробивалася паніка. Він раптом усвідомив, що дружина абсолютно серйозна. — Поклади речі на місце. Ти зараз на емоціях руйнуєш наш шлюб. Оля до тебе завжди нормально ставилася!
— Нормально? — Наталія акуратно склала його джинси в сумку. — Це коли вона на мій ювілей прийшла й за столом при гостях запитала: «А ви коли свою трикімнатну здавати перестанете? Мені туди переїхати хочеться якнайшвидше». Вона навіть здоров’я мені не побажала. Її цікавили тільки мої квадратні метри.
— Дитина просто невдало сформулювала думку!
— Твоїй дитині двадцять шість років, Дімо. Вона чудово формулює свої думки. А твоя чудова мама? Зінаїда Василівна прямим текстом мені заявила минулого місяця: «Наташенько, дітей у вас немає, тож квартира по справедливості має нашій Олечці відійти. Ви б написали дарувальну заздалегідь, щоб потім ми по судах не бігали».
Дмитро нервово ковтнув і відвів погляд. Він чудово знав про цю розмову. Мати телефонувала йому того ж дня й хвалилася, як спритно поставила невістку на місце. Але він, як зазвичай, волів промовчати, щоб не втратити комфортного життя.
— Мама піклується про майбутнє внучки. Будь-яка нормальна бабуся так би вчинила.
— Нормальна бабуся піклується про внучку за свій кошт, — жорстко відрізала Наталія. — А не за рахунок майна невістки, яку ви обоє ні в що не ставите й вважаєте обслуговуючим персоналом.
У двері наполегливо задзвонили. Дмитро здригнувся. Наталія спокійно пройшла повз нього й відчинила двері.
На порозі стояла Зінаїда Василівна. У руках свекруха тримала пухку пластикову папку.
— Дімочко, я принесла зразки документів! — бадьоро сповістила вона. Жінка по-хазяйськи відсунула Наталію й пройшла в коридор. — Мій юрист подивився, дарчу можна оформити буквально за два дні, податки мінімальні будуть, якщо ми грамотно…
Свекруха різко замовкла. Вона помітила на підлозі напівпорожню дорожню сумку й стопку чоловічих сорочок на тумбочці.
— Це ще що за новини? — тон Зінаїди Василівни миттєво змінився з ввічливого на командний.
— А це переїзд, мамо, — злобно процідив Дмитро. Він указав пальцем на дружину. — Наша благодійниця продала квартиру. Чужій людині гроші віддала! Своєму родичеві. А нас просто перед фактом поставила.
Зінаїда Василівна випустила папку. Документи віялом розсипалися по килимку. Обличчя літньої жінки спотворилося від люті. Вона повільно перевела важкий погляд на невістку.
— Як це продала? Ви не мали на це права! Це житло для Олечки! Ми вже все розпланували на роки вперед!
— Хто «ми», Зінаїдо Василівно? — Наталія схрестила руки на грудях. Вона з цікавістю спостерігала за цією сценою. — Ви і ваш син? Ви забули одну важливу деталь. Нерухомість належала особисто мені. І розпоряджатися нею я маю повне право без ваших порад.
— Ах ти, жадібна! — зірвалася свекруха. Вона остаточно відкинула маску доброї жінки. — Ми тебе в порядну сім’ю прийняли! Діма на тобі одружився, хоча міг знайти нормальну жінку, яка б усе в дім несла! А ти виявилася егоїсткою!
— У дім несла? — Наталія щиро розсміялася. Сміх вийшов сухим, але повним полегшення. — Ви хотіли сказати — несла все у вашу кишеню? Ні вже, Зінаїдо Василівно. Забирайте свого порядного сина. Ідіть і будуйте своє світле майбутнє разом на свої кошти.
Дмитро стояв біля стіни. Він напружено чекав, що мати зараз змінить тактику й спробує згладити конфлікт. Адже він зовсім не планував іти з просторої квартири дружини, де холодильник завжди був повний, а рахунки оплачувалися вчасно.
Але Зінаїда Василівна подивилася на сина з холодним розрахунком. Тим самим оцінювальним поглядом, яким вона роками свердлила невістку.
— Нехай збирає речі, синочку. Ідемо звідси, — скомандувала вона. Свекруха гидливо переступила через папери. — На якого біса нам здалася ця безприданниця? Знайдемо тобі іншу. Молодшу й з нормальним житлом. А ця нехай сидить тут на самоті зі своїм племінником!
Дмитро раптом відсахнувся. У словах власної матері не було ні краплі любові чи співчуття до нього самого. Лише голе розчарування від упущеної матеріальної вигоди. Він різко повернув голову до Наталії. Він ніби шукав у неї захисту від цієї правди, але зустрів лише крижану байдужість.
— Наташ… ти чого, справді. Я нікуди не піду. Давай просто сядемо й поговоримо нормально, — пробурмотів він. Чоловік невпевнено зробив крок у бік кухні.
— Твої речі в сумці. Куртка висить на гачку, — Наталія твердо перегородила йому шлях. — Я не збираюся нічого обговорювати. Забирай сумку й іди.
— Дімо! Ходімо негайно! Не смій принижуватися перед цією жінкою! — гримнула свекруха зі сходової клітки.
Дмитро приречено потягнувся за курткою. Він раптом чітко усвідомив, що програв абсолютно все. Жодної нової квартири для дочки не буде. Безтурботного побуту більше не передбачалося. Попереду на нього чекав тільки диван у тісній квартирі матері й нескінченні претензії дочки. Він мовчки підхопив спортивну сумку й вийшов у коридор. Він так і не наважився підвести очі на дружину.
Наталія засунула засувку на вхідних дверях. Клацання замка видалося їй найпрекраснішим звуком за останні місяці. У передпокої стало тихо. Більше не було цього гнітючого напруження, коли щохвилини чекаєш чергового докору, вимоги чи прихованого натяку на те, що ти маєш ділитися.
Згодом їй прийшло повідомлення від Андрія. Племінник писав плутано й дякував у кожному реченні. Клініка підтвердила оплату, й операція для його дружини була призначена на найближчі дні. Наталія прочитала текст і усміхнулася.
Вона віддала свої гроші туди, де вони справді рятували життя й приносили користь. А не туди, де вони мали забезпечити гарний ремонт тим, хто вважав її порожнім місцем.
Вона поправила волосся перед дзеркалом у коридорі. Спина рівна, погляд ясний. Життя тривало, і в цьому новому житті більше не було місця зраді й чужій жадібності.
