Ранкове світло пробивалося крізь фіранку, м’яке й тепле, розтікаючись по кімнаті, як легкий туман. Долоня, ніжна й тепла, торкнулася щоки, мов пір’їнка.
— Мишку, Михайловичу, пора вставати, — її голос був тихим, стриманим, ніби ще не вийшов із тіні сну.
— Кохана, ще п’ять хвилин, — пробурмотів він, уткнувшись у подушку й загорнувшись у ковдру.
Мар’яна стояла над ліжком, усміхаючись, спостерігаючи за чоловіком. Густі темні вії відкидали тіні на його вилиці, прямий ніс, ямочка на щоці — коли він сміявся, вона завжди з’являлася. За два роки спільного життя він жодного разу не підвищив голосу, завжди ставився до неї з повагою й турботою. На відміну від їхнього сусіда Єфима, який завжди кричав на свою Оленку й казав, що піде до іншої, молодшої. А її Мирон називав її коханою, своєю ясною зорею. Заради цих слів, заради його усмішки вона була готова вставати о п’ятій ранку й готувати йому сніданок, який він завжди хвалив. Цілий день за кермом вантажівки по безкрайніх трасах, а вдома вона завжди чекала на нього. Сьогодні знову далекий рейс, на цілий тиждень.
— Михайловичу, вставай, а то запізнишся, — сказала вона, легенько торкнувшись його за плече.
— Почекай ще хвилинку, — пробурмотів він, повертаючись до неї.
Мар’яна встала й пішла на кухню, щоб приготувати сніданок. Вона чула його кроки, коли він піднімався з ліжка й ішов до ванної. Приготування їжі стало для неї ритуалом, нагадуванням про те, як вони були щасливі разом, у їхньому маленькому, затишному домі.
Коли він повернувся до столу, вже у повному робочому одязі, вона поставила перед ним тарілку з його улюбленими котлетами й свіжими пирогами.
— Пальчики оближеш, — сказав він, нахиляючись до неї й даруючи легкий поцілунок у лоб. — Буду сумувати за твоїми пирогами. І за тобою, звісно.
— За мною найбільше? — засміялася вона, передаючи йому кружку з чаєм.
— Звісно, кохана, — усміхнувся він, обіймаючи її за талію. — Як же за такою дружиною не сумувати?
Вони ще трохи поговорили, поки він їв, а вона спостерігала за ним з усмішкою. Погода за вікном була гарною, і вони обидва знали, що попереду довга розлука. Але Мар’яна все одно почувалася в безпеці. Вона знала, що коли він повернеться, все буде як раніше — вони будуть разом.
— Ти підвезеш мене до кафе? — спитала вона, коли він зібрався виходити.
— Звісно, — відповів він, махнувши рукою. — Але чому ти продовжуєш там працювати? Навіщо тобі ця метушня?
— Це тимчасово, — відповіла вона. — Коли у нас буде малюк, я залишуся вдома.
Він глянув на неї, і Мар’яна помітила, що на його обличчі промайнула напруга. Але він швидко відмахнувся від цього, ніби нічого не сталося.
— Ми ще поговоримо про це, — сказав він, знизавши плечима. — Але знай, я тебе люблю.
Після того як вона зачинила за ним двері, ще кілька хвилин стояла в коридорі, слухаючи, як його машина від’їжджає. Усередині неї було спокійно, таке, що зазвичай приходить, коли в житті все на своїх місцях.
У кафе «У Олени» було жваво, хоча ранок був ранній. Аромат свіжого хліба й смаженої цибулі наповнював простір, а знайома постать Галі за стійкою піднімала настрій.
— Як там твій Мирон? — спитала Галя, розставляючи прибори.
— Нормально, — відповіла Мар’яна, але по її голосу було чути, що вона відчуває невелику тривогу. — Через тиждень знову їде.
Галя усміхнулася.
— Ну, хоч тобі не нудно.
Мар’яна усміхнулася, але думки про Мирона не полишали її. Кілька днів тому він сказав, що купить новий телефон, щоб спілкуватися з нею, і вона помітила його турботу. Він навіть радив їй дбати про себе.
— Підвезеш мене додому, — спитала вона, коли закінчила зміну. — Мені треба дещо забрати.
Галя погодилася, і вони поїхали знайомими вулицями. Коли під’їхали до дому, Мар’яна помітила, що машини Мирона немає.
— Мабуть, уже поїхав, — зауважила Галя.
Мар’яна зайшла в дім, зачинивши за собою двері. Її серце забилося сильніше, коли вона помітила на кухні подарунок від Мирона — новий, блискучий телефон, який він їй купив. Вона обережно взяла його до рук, відчуваючи радість і надію. Відкрила коробку й побачила, що телефон уже налаштований на неї.
У цей момент її телефон задзвонив.
— Зіронько, як день минув? — пролунав голос Мирона.
Мар’яна почула в його голосі турботу й увагу.
— Я тебе чекаю, — відповіла вона. — Все буде добре. Ми скоро побачимось.
