— Микито, сідай! Потрібно терміново поговорити! – дружина сіла за стіл, її обличчя виражало рішучість.
Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусточкою мокрі очі:
— Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже сяк-так ходить. Цієї зими просто не виживе у своєму будиночку, він і так скоро розвалиться.
— І що ти пропонуєш?
— Кажу ж: не знаю.
— Оксано, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама і вирішувати тобі.
— Микита, до себе ми її взяти не можемо. У нас двокімнатна квартира і двоє хлопчаків, уже великих. Де ми в нас маму розмістимо? – відчувалося, що дочка вже ухвалила якесь рішення щодо своєї матері і тепер намагається, простіше донести це рішення до чоловіка. – У нас у місті є платний будинок для людей похилого віку.
— Оксано, ти хочеш відправити свою матір у будинок для літніх людей?
— У нас немає виходу. Кажуть, там непогано.
-—Але, як ти сказала, він платний, – чоловік скептично посміхнувся. – І скільки?
— Тисячу на день. Якщо платиш одразу за місяць, то двадцять на місяць. Там за нею і догляд буде, і медичне обслуговування. Для нас 20 сума чимала, але, як-небудь викрутимося.
— Оксано, якось це все підло. Мати нам завжди варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок престарілих.
— Микито, думаєш у мене серце кров’ю не обливається? У нас немає виходу.
— Ох! – важко зітхнув чоловік. – Інших варіантів немає?
— Думала, будинок її продати. Мама ж його на мене переписала. Так, хто його купить – зима на носі. Та й скільки заплатять за цю розвалюху?
— Ти з матір’ю розмовляла?
— Ще ні. У суботу поїдемо, приберемо в неї все в городі, заодно з нею і поговоримо.
— На городі я із синами все приберу, – чоловік похитав головою. – Але про будинок для літніх людей розмовляй без мене.
— Микито, до весни вона там поживе, а навесні що-небудь придумаємо, якщо їй там не сподобається.
— Ні, Оксано, відчуваю, якщо ми відправимо матір у цей будинок, то це назавжди. Підло якось усе це.
Тиждень уже Лідія Михайлівна в будинку для літніх людей. Розуміє, що в доньки не було виходу. Справді, і ходити вже важко, а не те, що самій жити у своєму будинку, восьмий десяток уже пішов.
Але ж не про таку старість мріяла. Хотілося останні свої роки серед рідних прожити, але кому вона тепер хвора потрібна.
Зайшла медсестра:
— Лідія Михайлівна. До тебе онуки прийшли.
Посмішка осяяла обличчя бабусі, коли ті зайшли. Уже й молодший, Стас, був вищий за неї, а вже Матвій вищий на цілу голову.
— Привіт, бабусю! Як ти тут?
— Нормально, годують тут добре. Медсестри і нянечки за нами доглядають, – і як зазвичай заметушилася. – Ви сідайте, сідайте он за стіл!
— Ми не на довго. Ось тобі продуктів принесли і речі теплі.
— Дякую! – і тут же запитала. – Як справи в школі!?
— Нормально, – відповіли мало не хором.
— Давайте вчіться! Матвію, тобі останній рік. Надумав, куди підеш
— У наш інститут.
— А батьки де? Вас послали, а самі не приїхали.
— Батько до тебе в будинок поїхав.
— Ой, треба б йому сказати, щоб моркву всю викопав, а то на вулиці вже холоднішати починає, – заохала бабуся.— І капусту б зрізав, качани вже великі.
— Зараз подзвоню!
Стас дістав телефон і набрав номер:
— Тату, бабуся каже, щоб ти моркву викопав і капусту зібрав.
— Гаразд, – пролунав голос батька.
— Дай! – бабуся взяла з рук онука телефон і стала давати вказівки зятю. – Микита, моркву викопаєш, одразу в льох не опускай, нехай дня три посохне. Потім приїдеш, опустиш. Капусту зрізай із качанами. Відразу опусти в льох. Там у двох відділах пісок насипаний, капусту застроми качанами донизу, а в інший моркву складеш, тільки велику. Дрібнішу собі візьми!
— Зрозумів, зрозумів. Ти, мамо, не засмучуйся!
— Микита, ти там мою Мурку знайди й нагодуй! Вона, бідна одна залишилася.
— Знайду.
— На! – віддала телефон онукові.
— Бабусю, ми підемо. Гаразд? – встав із-за столу старший онук.
— Зачекайте! – бабуся дістала гаманець. – Ось вам по тисячі. Купіть собі що-небудь.
— А тобі…
— Беріть, беріть! Мені тут гроші не потрібні.
— Дякую, бабусю!
Вони вийшли, а Лідія підійшла до вікна і довго дивилася вслід онукам.
Микита залишив свою «ладу» навпроти вікон своєї квартири. Поруч припаркував свій «форд» сусід із крайнього під’їзду. Побачивши в руках Микити пакети з морквою і капустою, запитав:
— З дачі?
— Ага, від тещі.
— Ми з дружиною теж збираємося дачу купити або будиночок невеликий, де-небудь недалеко. Діти дорослі, роз’їхалися.
— Слухай, Анатолію! – задумливо промовив Микита. – У тебе ж чотирикімнатна квартира.
— Так, на другому поверсі.
— Може, розміняємо її на мою двокімнатну, теж на другому поверсі. На додачу, будиночок із городом віддам. Теща стара, сил у неї немає за будинком доглядати.
— Ух ти! – сусід задумливо почухав потилицю. – Ідея цікава. Треба подивитися.
— Так поговори з дружиною, і заходьте ввечері в гості.
— Поговорю.
Микита помився, поїв і завалився спати. Оксана вирушила на кухню, готувати вечерю, скоро сини прийдуть, молодший зі своєї секції, а старший… старший закохався.
«Пора вже, сімнадцять років. Головне, щоб справ не наробили. Молодшого теж додому не заженеш. Цілими днями на вулиці…»
Пролунав стукіт у вхідні двері. Витерши руки, господиня кинулася туди. Відчинила двері. Сусіди з крайнього під’їзду:
— Оксано, ми до вас у гості!
— Заходьте! Віко, а що сталося?
— А хіба твій нічого не сказав?
— Ні, – Оксана була здивована.
— Чоловіки надумали квартирами мінятися.
— Віко, що ти кажеш? – схаменувшись, заметушилася. – Та ви проходьте, проходьте!
Кинулася в кімнату, штовхнула сплячого на дивані чоловіка:
— Микито, вставай! Гості прийшли.
Чоловік встав і кинувся у ванну кімнату:
— Я зараз!
А гості стали ретельно оглядати квартиру.
— Мені хто-небудь пояснить: що все це означає?
— Оксано, наші чоловіки хочуть вашу квартиру і будиночок твоєї матері змінити на нашу чотирикімнатну, – ще раз озирнулася. – У вас гарна квартирка.
У кімнату повернувся господар квартири, і дружина відразу кинулася до нього:
— Що ти надумав?
— Якщо домовимося, переїдемо в їхню чотирикімнатну і візьмемо до себе твою маму.
Оксана задумалася, на її обличчі хиталася загадкова посмішка:
— Ну, що? Давайте чай поп’ємо і підемо вашу квартиру дивитися.
— Лідо, який чай? – усміхнувся чоловік. – З цього приводу, що-небудь серйозніше постав на стіл.
Заснути цієї ночі Микита і Оксана довго не могли, все розмовляли, подумки уявляючи, що і як буде розташовуватися в їхній новій великій квартирі. Говорила переважно дружина, поки її чоловік не став засинати.
— Уже спиш чи що? – вона штовхнула його в бік.
— Оксано, ти матері поки нічого не говори, а то вона зовсім спокій втратить. Як влаштуємося, тоді й перевеземо її.
Цього дощового осіннього ранку Лідія Михайлівна тужливо дивилася у вікно зі своєї кімнати будинку престарілих. Настрій був до пари погоді й думи такі самі:
“Три тижні я тут. Схоже, діти про мене забули. Непотрібна я мама. Онуки раз приїхали, і теж забули. Донька пару двічі дзвонила”.
Перший раз повідомила, що мій будинок, чи то продала, чи то обміняла на щось, а голос такий щасливий. Гаразд! Хоч будуть за мене платити, 20 тисяч на місяць – гроші чималі. Повертатися ж тепер нікуди.
Вдруге сказала, що справ багато, як звільняться, приїдуть. Звісно, у молодих завжди справ багато. Сьогодні субота, може приїдуть. Що ж я так і не придбала телефон. Та й користуватися ним не вмію».
Так і сиділа вона годину, іншу, думаючи гіркі думи. І раптом, біля воріт зупинилася машина зятя:
«Приїхали, не забули! – але тут же радість трохи зменшилася. – А що Микита один? І без сумок. Може, щось трапилося?»
Лідія не відриваючись дивилася на двері кімнати. Ось вони відчинилися. Зайшов зять, усміхнувся:
— Здрастуй, мамо!
— Здрастуй, Микито? Що сталося?
— Збирайся! – і знову посмішка на обличчі. – Додому поїдемо.
— Куди додому? У гості?
— Ні, назавжди. Збирай усі свої речі!
— Ну, що ти загадками говориш?
— Онуки твої не веліли говорити. Сказали: бабусі сюрприз буде.
Заметушилася бабуся, відчула новий поворот у своїй долі. Тут сусідка по палаті, яка вже подругою стала, з процедур повернулася:
— Лідо, ти куди збираєшся?
— Валя, мене зять забирає, – вимовила щасливим голосом. – Каже: назавжди!
— Ой, щаслива ти! Мої, схоже, до кінця днів мене сюди визначили.
— Валентино, заберуть і тебе. Дітям важко з нами старими.
Дивилася Ліда у вікно і бачила, що везе її зять до себе додому і думки нелегкі лізли в голову:
«Навіщо він мене забрав. У них дві кімнати, їм самим тісно. Куди вони мене покладуть? Буду в них під ногами заважати і вночі спати не даватиму. Адже все одно назад у будинок для літніх людей відправлять».
Доїхали до будинку зятя. Залишив він свою машину, де зазвичай її залишав. Допоміг тещі вийти, взяв її речі і попрямували… до іншого під’їзду. Подивилася вона здивовано на зятя.
— Заходь, заходь!
Піднялися на другий поверх і попрямували до дверей однієї з квартир. Ті відчинилися і вибігли її онуки:
— Бабусю, заходь! Тепер це наша квартира, – закричав молодший.
Зайшла вона у квартиру. Назустріч кинулася донька, обійняла її:
— Мамо, тепер ти з нами жити будеш. Ходімо, я твою кімнату покажу.
Кімната, хоч і невелика, але така затишна і шафа є і ліжко нове. Просто не вірилося, що житиме поруч із донькою, зятем і онуками.
І тут, об її ногу потерлася і замурликала кішка:
— Мурка! – радісно скрикнула Лідія Михайлівна і заплакала, від щастя.
Бажаємо всім миру та добра.
