Не в змозі заснути, я залишалася в темряві, дивлячись у стелю й дослухаючись до тиші порожньої квартири. Олег знову не прийшов ночувати. Він подзвонив, вибачившись і сказавши, що його затримали на роботі через проблеми з підрядниками й документами. Його голос звучав втомлено, але звично. Я йому вірила, як вірила останні місяці.
Я піднялася й підійшла до вікна. На вулиці мрячив дощ, а ліхтарі розтікалися по мокрому склу. У дворі не було жодної душі — глибока ніч, усі сплять. Я вже збиралася закрити штори й повернутися в ліжко, але мій погляд зупинився на машині. Чорний джип, припаркований просто під вікнами. Такий самий, як у Олега.
Моє серце стиснулося. Я прочинила вікно й напружено вдивлялася в машину. Номерів не видно, але це явно його авто. Значить, він тут? Чому ж не піднявся додому?
Раптом я побачила Олега, який виходив із під’їзду сусіднього будинку. Не сам, а з жінкою — молодою, у короткій спідниці й легкій куртці. Вона сміялася, тримаючись за його руку. Вони зупинилися біля машини, і він обійняв її.
Я не могла відвести погляду від цієї сцени. Наче застигла, спостерігала зі свого вікна. А він був усього за кілька десятків метрів. З іншою жінкою.
Вона щось сказала йому, вказуючи на наші вікна. Олег подивився вгору. Я інстинктивно відступила в тінь, хоча розуміла, що в темряві мене не видно. Він усміхнувся й промовив щось. Я вловила лише фразу:
«Моя дружина навіть не здогадується, де я ночую!»
Вони обоє розсміялися. Вона грайливо штовхнула його в плече, він поцілував її. Цей довгий поцілунок залишив у мені відчуття нудоти. Потім вони сіли в машину й поїхали.
Я опинилася на підлозі біля вікна. Мої руки тремтіли, а в горлі стискалося. Хотілося закричати, але з грудей виривалося лише хрипіння. Скільки я просиділа так — не знаю. Прийшла до тями лише з першими променями світла.
Я вмилася холодною водою й подивилася на себе в дзеркало. Звичайне обличчя сорокарічної жінки, з дрібними зморшками й першими сивинами. Я завжди вважала себе не надто привабливою, але Олег казав, що любить мене такою, яка я є. Що зовнішність — не головне. Але виявилося, що це головний критерій. Жінка під вікном виглядала на двадцять п’ять років молодшою. Довгі ноги й свіжа шкіра.
Я приготувала каву, сіла на кухні й обхопила чашку руками. Треба було приймати рішення, але думки плуталися й не давали зосередитися.
Вранці Олег прийшов, як завжди. Я почула ключ у замку, він зайшов на кухню, бадьорий і свіжий, ніби нічого не сталося. Його джинси й сорочка виглядали чистими, ніби він справді ночував на роботі.
— Привіт, сонечко, — промовив він, цілуючи мене в маківку. — Є кава?
— Є, — я налила йому чашку, намагаючись, щоб руки не тремтіли. — Як справи на роботі?
— Замучився, — потягнувся, зображаючи втому. — З документами ніхто не міг розібратися, до третьої ночі сиділи.
— У машині? — спитала я з подивом. — Незручно ж.
— Нормально. Відкинув сидіння, загорнувся в куртку. Хоч трохи відпочив.
Він брехав так просто й переконливо. Дивився мені в очі, обманюючи про роботу, документи й ніч у машині. У той час як провів ніч з іншою жінкою навпроти нашого дому.
— Може, переночував би вдома? — запропонувала я. — Раз так втомився.
— Не встиг би, — пояснив він, допиваючи каву. — За годину зустріч. Швидко в душ — і поїду.
Він пішов у ванну, а я залишилася на кухні. Його телефон залишився на столі — він забув його взяти. Раніше я ніколи не заходила в його телефон, довіряла. Вважала, що контроль руйнує стосунки. Але зараз рука сама потягнулася до телефону.
Код я знала — дата нашого весілля. Олег ніколи не приховував своїх повідомлень. Я відкрила їх.
Першою у списку була Кристина. Переписка з вечора:
«Коли приїдеш? Сумую.»
«Буду за пів години. Дружині сказав, що затримався.»
«Ти геній. Вона справді нічого не підозрює?»
«Навіть не здогадується. Варить борщі, дивиться серіали.»
Я продовжила читати переписку й побачила відверті повідомлення, обговорення їхніх зустрічей і планів на вихідні. Виявилося, що він не у відрядженні, а бронював номер у готелі.
Вісім місяців. Він брехав мені й зраджував щодня. А я, як дурепа, вірила кожному слову, готувала його улюблені страви й хвилювалася про його втому.
Коли вода у душі стихла, я швидко повернула телефон на місце й сіла з чашкою. Коли Олег вийшов, я трималася спокійно, ніби нічого не сталося.
— Я поїхав, — сказав він, знову цілуючи мене в маківку. — Ввечері постараюся прийти раніше.
— Добре, — відповіла я. — Приготую щось смачне.
Він пішов, і я залишилася сама. Сіла на диван і обійняла коліна. Всередині все вирувало. Розчарування, злість, біль стали частиною мене, і я не знала, як із цим впоратися.
Що робити? Влаштувати сцену? Зібрати речі й піти? Пробачити й удавати, що нічого не сталося?
Весь день я провела в тумані. Механічно прибирала й готувала, але думки не давали спокою.
До вечора подзвонила подруга Лена. Почувши мій голос, одразу занепокоїлася.
— Що сталося? Ти ніби хвора.
Я не збиралася розповідати, але не змогла стриматися. Все вилилося — про ніч біля вікна, про їхній сміх і повідомлення. Лена слухала мовчки, лише іноді дивуючись.
— Ти повинна його вигнати, — вирішила вона. — Негайно.
— Як я його вижену? Квартира спільна, ми разом її купили.
— Тоді йди сама. Або вимагай розлучення й поділ майна.
— Мені сорок років. Ми двадцять років разом. Що мені робити?
— Іди до себе, — сказала вона жорстко. — Він тебе не цінує, принижує. Сміється з тебе. Ти варта кращого.
Я мовчала. В глибині душі знала, що Лена права, але було так страшно. Починати все з нуля у сорок років, шукати роботу й житло.
— Подумай, — продовжила подруга м’якше. — Не приймай рішень поспіхом. Але й терпіти не потрібно. Ти нічого не винна.
Ми попрощалися, і я знову поринула у роздуми. Лена права, але як це зробити?
Олег повернувся пізно, розповідаючи про зустрічі й переговори. Я сиділа, кивала, підливала чай, залишаючись ідеальною дружиною. Але всередині все закипало, дратувало.
— Олеже, нам треба поговорити, — сказала я, витираючи руки.
— Звісно, — відгукнувся він, не відриваючи погляду від екрана.
— Відклади пульт. Це важливо.
Він подивився на мене, але поклав пульт.
— Що сталося?
— Я знаю про Кристину.
Його обличчя зблідло. Він завмер, не знаючи, що робити далі.
— Я ж казав, був на об’єкті…
— Досить брехати, — перебила я. — Я бачила вас, як ви сміялися під моїми вікнами.
— Таню, пробач, — сказав він розгублено. — Не хотів, щоб ти дізналася так.
— А як ти хотів? Чи взагалі не збирався говорити?
Він мовчав, опустивши очі.
— Як давно це триває? — нарешті спитала я.
— Неважливо.
— Вісім місяців. Я читала ваші переписки. Вісім місяців ти мене обманював.
— Це нічого не значить, — спробував заперечити він. — Це просто розвага.
— А для мене — ти просто зручна дружина. Так ти написав. Я необ’ятна, варю борщі.
Він не знав, що відповісти. Зрозумів, що я справді знаю все.
— Вибач, я був неправий, — сказав він. — Дай мені шанс. Я люблю тебе, тільки відпусти її.
— Обіцяєш? — усміхнулася я. — Як обіцяв вірність на весіллі? Твої обіцянки нічого не варті.
— Таню, дай мені шанс, — він підійшов, але я відпустила його руки. — Я обираю тебе.
— Я йду, — прозвучала моя рішучість.
— Куди ти підеш? — він не вірив.
— Піду до подруги, — спокійно сказала я. — І більше не повернуся.
Зібрала речі й залишила квартиру. Він залишився стояти у дверях, але мені вже було байдуже.
Двері зачинилися. Я вийшла на вулицю, де ще вчора він стояв із коханкою. Тепер там було порожньо й тихо.
З кожним кроком ставало легше. Мені було страшно й боляче, але я зробила вибір. І це був перший чесний крок за довгий час.
Лена зустріла мене з обіймами. Я залишилася у неї в кімнаті й думала, що буде далі. Але тепер я знала точно — це буде моє життя, а не побудоване на брехні. Справжнє, хай і важке, але чесне.
