.jpg)
Стою в черзі в супермаркеті, у кошику — продуктів десь на півтори тисячі. Переді мною жінка років шістдесяти купує найнеобхідніше: хліб, молоко, сосиски — гривень на триста. Розраховується дріб’язком, довго перебираючи монети в гаманці. Я чекаю спокійно. Позаду мене чоловік років сорока голосно зітхає — мовляв, можна було б і швидше.
І в цей момент я знову думаю про Бориса. Він зараз удома. Лежить на дивані. Вже восьмий тиждень. Нічого не робить. Я його годую, оплачую всі рахунки, а він «у пошуках гідного варіанту».
Мені сорок дев’ять років, я керую фінансовим відділом, зарплата — шістдесят тисяч. Борису п’ятдесят п’ять. Він жив у мене дев’ять місяців, поки два місяці тому не залишився без роботи. Був головним інженером на заводі, потрапив під скорочення під час реорганізації.
Як усе починалося
У день звільнення він прийшов із коробкою з кабінету, поставив її в передпокої й втомлено сказав:
— Світлано, мені потрібна пауза. Я виснажився. Двадцять років працював без перепочинку. Дай мені пару місяців, щоб знайти щось нормальне. Ти ж добре заробляєш, впораєшся?
Я погодилася. Подумала — ми ж пара, у важкі моменти підтримують одне одного.
Перший місяць — «мені треба відновитися»
Перші тижні він справді відпочивав. Вставав ближче до полудня, дивився телевізор, гуляв із моїм собакою. Пояснював це тим, що морально спустошений. Я не сперечалася.
На третьому тижні обережно спитала:
— Борю, ти резюме відправляв?
— Звісно, штук п’ятнадцять.
— Є відгуки?
— Поки що ні. Зараз ринок мертвий, усі після свят пригальмували.
Я кивнула — звучало правдоподібно.
На четвертому тижні я повернулася додому пізно, близько восьмої. Він зустрів мене питанням:
— А що у нас сьогодні на вечерю?
Я здивувалася:
— Не знаю. Ти ж був удома весь день. Міг би приготувати.
— Я роботу шукав! У мене голова обертом від цих сайтів, мені не до кухні!
Я мовчки зварила пельмені. Вечеря минула в тиші.
Другий місяць — «я чекаю серйозних пропозицій»
Минуло ще чотири тижні. Жодної співбесіди. Я знову спитала:
— Борю, тебе взагалі кудись кликали?
— Кликали, але там смішні умови. То тридцять пропонують, то сорок п’ять. Я інженер із досвідом, менше ста п’ятдесяти не розглядаю.
— Але зараз у тебе взагалі нуль. Може, тимчасово погодишся?
— Ти не розумієш. Якщо я піду за копійки, я впаду в ціні як спеціаліст. Краще почекаю.
— А жити на що?
— На пропозицію від старих партнерів. Вони обіцяли передзвонити.
Я промовчала.
Момент, коли все стало ясно
Учора я прийшла додому раніше звичайного. Борис сидів за моїм ноутбуком на кухні. Я підійшла, мимохідь глянула на екран.
Був відкритий сайт із вакансіями. Його резюме.
У графі «бажана зарплата» — «від 100 000».
У графі «графік» — «повний день, гнучкий, віддалено».
В досвіді — досягнення двадцятирічної давнини.
Я попросила:
— Покажи, на що ти відгукувався.
Він напружився, але відкрив розділ. Там було дванадцять вакансій. Усі — від ста тисяч. Усі — топові посади: технічний директор, головний інженер, начальник виробництва.
Я закрила ноутбук:
— Борисе, ти розумієш, що на такі позиції беруть за рекомендаціями? Ти два місяці без роботи, без зв’язків. Шансів майже немає.
— І що ти пропонуєш, іти вантажником?!
— Я пропоную реальну роботу. За реальні гроші. Хоч 30–40 тисяч.
Він різко встав:
— Не піду! Я не буду принижуватися! Краще взагалі не працювати!
Холодильник і чек
Я пішла готувати вечерю. Відкрила холодильник — порожньо. Кефір, два яйця і шматок ковбаси.
— Борю, ти сьогодні в магазин ходив?
— Так.
— І що купив?
Він простягнув чек:
пиво — 50,
чіпси — 100,
сухарики — 40,
шоколад — 100.
— Тобто ти купив собі пиво і снеки, а про їжу для нас не подумав?
— Я в депресії! Мені важко! А ти тиснеш!
У цей момент я зрозуміла: вісім тижнів я утримую дорослого чоловіка, а він витрачає мої гроші на своє «втішання».
Таксі в один кінець
Я сіла, відкрила калькулятор і підрахувала.
Продукти — близько 10 тисяч.
Комуналка зросла — ще 3 тисячі.
Сигарети — пара тисяч.
Бензин у його машину — 5 тисяч.
Майже 20 тисяч за два місяці. У відповідь — нуль допомоги, нуль ініціативи.
Я дістала його сумку, почала складати речі.
— Ти що робиш?!
— Збираю тебе.
— Куди?!
— Куди завгодно. Мені байдуже.
Він кричав, звинувачував, казав, що я зобов’язана підтримувати. Я мовчки викликала таксі й зачинила двері.
Що я зрозуміла
Минуло три тижні. Він писав, дзвонив, обіцяв змінитися. Я не відповідала. Нещодавно побачила його резюме — бажана зарплата вже «від 90 000». Значить, реальність усе ж наздоганяє.
Я зрозуміла головне: чоловіки, які кажуть «ти впораєшся», шукають не тимчасову допомогу, а постійну опору. Вони не хочуть працювати за «мало», бо це б’є по їхній самооцінці. Легше сидіти без грошей, ніж визнати, що ринок змінився.
І це не моя відповідальність. Я не фонд допомоги. Я не зобов’язана утримувати дорослу людину, яка може працювати, але не хоче.
Питання, які залишаються
- Чи повинна жінка забезпечувати чоловіка, якщо він відкидає «невідповідні» вакансії?
- Скільки часу нормально чекати — місяць, два, пів року?
- Якщо чоловік живе за ваш рахунок, чи зобов’язаний він допомагати по дому?
- Де закінчується підтримка і починається використання?
