.jpg)
Коля настільки втомився від гулянок, від короткочасних стосунків, від нескінченних побачень, що, коли познайомився з простою, веселою та розумною Марією, зрозумів — це саме те, що потрібно.
Вони сходили в кафе, послухали вуличних музикантів, поговорили про його кар’єрні успіхи та про її любов до сучасної поезії, а коли дізналися, що обоє віддають перевагу олів’є, зрозуміли: треба рухатися далі.
Кохання
Місцем стрімкого розвитку стосунків була обрана квартира Марії, куди вона запросила його на вечерю. Коля одягнув найкращу сорочку, поголився, вивчив якісь дивні вірші одного з улюблених поетів Марії, купив квіти та біле сухе.
Він йшов у гості окрилений і абсолютно розкутий. Коля знав, що сьогодні буде цікаво. Його самовпевненості міг би позаздрити будь-який кіт, що підходить до своєї миски по п’ятнадцять разів на день.
Вечір ще не почався, а вже все було продумано до дрібниць і передбачувано — все, крім фрази: «Добрий вечір, мене звати Степан. Мама в душі, проходьте».
Коля не рухався. На нього зверху вниз дивилося квадратне чоловіче, точніше, дитячо-чоловіче обличчя. Господар обличчя простягав Колі долоню, яка легко б охопила всю Коліну голову.
Спочатку Коля подумав, що він помилився квартирою, але коли Степан голосно й смішно чхнув, не відкриваючи рота й затискаючи ніс пальцями, точно так, як це робила Марія, сумнівів у правильності адреси не залишилося.
Настрій у Колі стрімко почав летіти в прірву, напій— киснути, а квіти — в’янути.
Коля зайшов всередину і, побачивши кросівки Степана, охнув. Він міг би надіти їх прямо на свої туфлі, і все одно вони були б йому на виріст.
Сама Марія була синові мало не по пояс. Коля раптом подумав, що дуже шкода, що жінки не вміють так поводитися із золотом. Дав їй каблучку, а через десять років у тебе в руках вже обруч (непогане вкладення).
Міркуючи, він пройшов на кухню, де вже був накритий стіл, а Степан міняв фіранки без допомоги стільця.
— П’ять хвилин, і я виходжу! — пролунало з душу.
Через п’ять разів по п’ять хвилин двері нарешті відчинилися, і Марія граціозно вийшла з душу у вечірній сукні та з макіяжем на сяючому обличчі. Побачивши кислий вираз обличчя Колі, вона відразу зрозуміла, в чому справа, і хвилювання само собою кудись зникло, а з ним — і весь романтичний настрій.
Мовчки наклавши собі та гостю їжу, вона сама налила біле і, не чекаючи Колі, почала їсти.
— Чому не сказала, що в тебе є дитина? — вичавив із себе ображений обманом Коля.
— Що, злякався причепа? — сумно посміхнулася Марія.
— Та це не причіп — це цілий вагонний склад.
— Великий, правда? Це він у татка. Той ще вищий за Степана. Голими руками на кабана ходив.
uot;Open Sans"; font-size: 16px; margin: 0px 0px 30px; padding: 0px;">— А де він зараз? — проковтнув Коля клубок, що підступив до горла.— Гастролює. Разом із тим самим кабаном. Залишив нас заради великої сцени. Іноді пише листи. Правда, там такий почерк, що мені здається, ніби пише нам саме кабан, у якого совісті більше.
— А скільки йому? — Коля кивнув у бік стіни.
Автомобілі-фургони та кемпери
— Чотирнадцять, нещодавно паспорт забрав.
— Силоміць?
— Дуже смішно.
Далі їли мовчки. Розмова якось не клеїлася.
— Можна ще м’яса? — простягнув Коля тарілку.
— Подобається?
Дізнатися більше
Причепи для транспортних засобів
причіп
причепа
— Чесно, я в житті смачнішого не їв. Що це?
— Нутрія. М’ясо готує Степан.
— Ого, у нього талант.
— Він дістався йому від тата, разом із якоюсь старовинною кулінарною книгою, набором ножів, спінінгів, човном та ще якимсь мотлохом, який він нам залишив.
— Човен? — Коля ковтнув слину.
— Ага, в підвалі зберігається. Ну як зберігається, іноді там буває. Син — завзятий рибалка.
Тут у Марії завібрував телефон, і вона, вибачившись, пішла в кімнату, щоб відповісти.
«Пора б збиратися додому», — подумав Коля. Тут йому ловити було більше нічого.
— Слухай, Колю, тут така справа… — Марія повернулася на кухню вся якась схвильована. — Там на роботі у нас аварія. Ти не міг би з Степаном пару годин посидіти?
— Я? З Степаном? Навіщо? — здивувався Коля.
— Ну, він же неповнолітній, хтозна, що може статися. Зараз всякі люди по квартирах ходять…
— Боїшся, що його непомітно викрадуть?
— Коротше, — змінила тон Марія, — я тобі заплачу і за втрачений вечір, і за послугу няні, а потім більше ніколи не подзвоню, домовилися?
— І що мені з ним робити?
— Ну не знаю, ви ж чоловіки, поговоріть там на ваші чоловічі теми, а я побігла.
Коля нічого не встиг відповісти, а Марія вже вибігла з дому в тому, в чому була.
Він якийсь час посидів на кухні, розрядивши весь заряд телефону, потім доїв м’ясо, допив біле, а Марія все не поверталася.
Дойшовши до дверей Степана, він почув знайомі звуки, що долинали з-за них.
«Не може бути», — подумав Коля і постукав.
— Відчинено.
Коля обережно штовхнув двері й зайшов у дитячу. Перше, що впало йому в око, — це велика дерев’яна мішень із встромленими в неї ножами та стрілами. На стіні, до речі, дірок не було — стрілець завжди влучав у ціль. На столі стояв вініловий програвач, а з колонки тихо грав гурт, який Коля просто обожнював.
Сам Степан сидів у кутку й налаштовував рибальське спорядження. Коля продовжив огляд кімнати. На шафі стояли кубки, зі стелі звисала боксерська груша, біля телевізора лежала нова ігрова приставка.
— Мама тебе непогано утримує, — присвиснув Коля від заздрості. Про таку кімнату мріяв не те що підліток, а й він сам.
— Я влітку працюю, — відповів Степан, і Колі раптом стало трохи соромно. Він уже уявив, як Марія намагається знайти бездонний гаманець для свого бездонного нащадка, а той, виявляється, цілком самодостатній.
— У тебе зарядки для телефону не буде? — запитав Коля, показуючи телефон.
— Біля залізниці лежить, — показав Степан рукою.
— Залізна дороги? — не вірячи своїм вухам, промурмотів Коля, а коли обернувся й побачив справжній залізничний комплекс, забув, як дихати.
— Ти сам зібрав? — запитав він тихо, щоб не злякати чарівну мить.
— Ага. Потихеньку докуповую різні детальки, хочу зробити другий ярус і кілька мостів. Нещодавно прийшла коробка з новими рейками, ніяк руки не доходять.
Коля відчував, як до голови й серця підступає жар.
— А можна запустити кружечок? — запитав він у Степана.
— Так, хвилинку, — хлопець відклав приладдя, випростався на повний зріст і одним кроком перетнув кімнату.
***
Марія повернулася через годину. Вона була впевнена, що Коля вже втік, і першим ділом поспішила до кімнати сина, де застала цих двох, які збирали залізницю. Причому з першого погляду було важко визначити, хто з чоловіків старший.
— Коля, тобі час додому, — тихо покликала Марія.
— Ну мамо… Ой! — підхопився з підлоги Коля. — Котра година?
— Пів на одинадцяту, — позіхнула втомлена Марія. — Завтра з ранку я знову на ліквідацію аварії, тож мені треба поспати.
Вона провела Колю до дверей і, поцілувавши в щоку, простягнула гроші.
— Я у жінок гроші не беру, — з презирством подивився на неї Коля.
— Добре. Дякую, що доглянув за моїм причепом.
Коля посміхнувся і пішов.
***
— Привіт, слухай, я б хотів ще раз зайти в гості, — зателефонував через пару днів Коля.
— Ти знаєш, у мене тут на роботі зараз стільки справ — не до стосунків, я завжди зайнята, та й наша остання зустріч…
— Ну а до Степана я можу зайти?
— До Степана? — здивовано запитала Марія.
— Ага. Може, посидіти з ним треба, доглянути за малюком?
— Ну, я навіть не знаю… Треба у нього спитати.
— А я йому вже написав. Він не проти. Я тут нову гру купив для його приставки, ми тихенько посидимо, а ти спокійно займешся своїми справами.
— Ну… добре, приходь сьогодні.
Того ж вечора Коля прийшов у гості в зовсім іншому вигляді. Ніякої сорочки, парфумів, ніякого білого сухого і дурних томних поглядів. На ньому була звичайна чорна футболка із зображенням улюбленого музичного гурту, на плечах висів рюкзак, набитий чіпсами та газованою водою, а на обличчі сяяла дурна хлопчача посмішка.
— Тільки поводьтеся тихо — у мене скоро дзвінок по відеозв’язку на дві години, — Марія зустріла його в домашньому халаті, з тканинною маскою на обличчі та з цибулевим запахом з рота.
Коля кивнув і пішов у дитячу.
Того ж вечора Марія ледь розборонила Колю і Степана, які запекло сперечалися про творчість режисерів. Кожен із них запально відстоював свою точку зору, і вони вже збиралися вирішити питання шестигодинним кіномарафоном, але Марія змогла їх переконати, що вони обоє — жертви поганого смаку, і повела Колю до виходу.
— У суботу не забудь прикормку купити! — крикнув із кімнати Степан.
— Яку ще прикормку? — Марія поглянула на Колю.
— Та ми на щуку йдемо. Я Степан сказав, що знаю один магазин, де класну прикормку продають. Так класно, я тисячу років на рибалці не був.
— Та ви, я дивлюся, друзі прямо. А зі мною час не хочеш провести?
— Можеш піти з нами, бутерброди наріжеш.
— Ага, робити мені більше нічого. Гаразд, йдіть на свою риболовлю, — посміхнулася Марія, проводжаючи Колю. — Все одно у мене робота весь час забирає час. А так хоч дитині є чим зайнятися.
***
Минув місяць. Марія повністю присвятила себе роботі, не маючи сил навіть на романтику. Зате Коля і Степан провели цей час дуже продуктивно: добудували залізницю, поїхали на раків, зварили квас за старовинною книгою Степана, яка дісталася йому у спадок.
Степан навчив Колю орієнтуватися в лісі, а Коля тим часом пояснив хлопцеві ази флірту і допоміг своїми порадами запросити на побачення дівчину з паралельного класу. Все йшло рівно і спокійно, поки одного вечора в двері не постукали так, що з натяжної стелі посипалися світильники.
Марія відчинила двері. На порозі стояв її колишній чоловік і батько Степана.
— Я все усвідомив, — сказав він, опустившись на одне коліно. Навіть у такому положенні він був на голову вищий за Марію. — Ми втомилися, хочемо тихого сімейного життя. Я накопичив грошей, заберу вас із Степаном у рідне село. Будемо жити в задоволенні. Ти підеш з роботи. Ми з сином будемо ходити на риболовлю та на полювання.
— Хах! Ну ти й гуморист. Десять років минуло, а він усвідомив. Твій кабан теж вирішив повернутися до сім’ї?
— Ні… Насправді він не хоче виконувати трюки, а без нього сама розумієш, — пробурмотів чоловік.
— Ось у чому справа, — схрестила руки на грудях Марія. — Тебе просто кинули.
— Неважливо! Головне, що я тепер…
Він не договорив, бо до передпокою вийшов Коля в футболці Марії.
— Маріє, я твою футболку взяв, а то свою забруднив, поки ми зі Степаном потяг перефарбовували…
— Господи, в цій квартирі хоч хтось договорить фразу до кінця? — запитала Марія, по черзі дивлячись на чоловіків.
— Це хто? — запитав чоловік, націливши свій величезний кулак на голову Колі.
— Це… це… — розгубилася Марія, не знаючи, що робити.
Тут із кімнати вилетів Степан і швидким рухом заломив батькові руку, притиснувши його до стіни так, що той завив.
— Це причіп! — просичав Степан.
Автомобілі-фургони та кемпери
— Степане! Синку! Це я, тато! Який ще причіп? — пихкав чоловік, корчачись від болю.
— Звичайний причіп, який допомагає нам з мамою вивозити все, що ти нам з нею залишив.
— Але ж я вам нічого не залишав, — сказав чоловік і сам зрозумів сенс своїх слів.
Коля з Марією тулилися одне до одного в кутку, спостерігаючи за цією боротьбою велетнів.
— Гаразд-гаразд, брейк, — заскиглив батько, і Степан нарешті послабив хватку.
— А ти молодець. Дивлюся, весь у мене. Вже можна на кабана йти, — розминав чоловік руку. — Власне, так і пропоную зробити. Можу я хоча б завтра з сином на полювання сходити? Поспілкуватися, поговорити про втрачений час? Може, у нас вийде якось все відновити? Я ж батько, а не хтось там, — дивився він в очі колишній дружині.
Марія розгубилася. Вона переводила погляд з колишнього чоловіка на Колю, не знаючи, що сказати.
— Так, я все розумію, — кивнув Коля і зібрався йти.
— Вибач…
***
Наступного дня батько й син пішли з самого ранку, а Степан повернувся додому пізно ввечері сам.
— А де батько? — запитала схвильована Марія.
— Він пішов, — сказав той, знімаючи взуття.
— Як це — пішов? Ось так просто взяв і пішов?
— Не зовсім, — похитав головою Степан. — З кабаном пішов. Завантажив у причіп і поїхав дресирувати. Знайшов собі нового партнера для виступів. Довіз мене до міста і поїхав.
— Господи, яка ж я дурна, — Марія вдарила себе по лобі. — Треба зателефонувати Колі, — вона потягнулася за телефоном.
— Не треба, я щойно з ним попрощався. Він мене додому підвіз. Завтра обіцяв зайти.
— Але ж ти залишив телефон вдома! Звідки він знав, де тебе забрати?
— Сказав, що стежив за нами. Хотів переконатися, що з нами все гаразд.
— Так і сказав?
— Так. А ще сказав, що причепився до нас і вже навряд чи коли-небудь зможе відчепитися.
