Наша бухгалтерія вчора «простоїла» пів дня. Ми потягували чай, підмішували корвалол і буквально зависли на історії нашої начальниці відділу кадрів, Ірини Петрівни. Їй п’ятдесят вісім, вона розумна, елегантна жінка з сильним характером і бездоганною зовнішністю. І саме вчора ввечері до неї повернувся блудний чоловік.
Віктор торік відзначив шістдесят. За святковим столом він виголошував гарні тости, обіймав Ірину, розповідав про те, як вони виростили двох синів і збираються спокійно старіти разом. Здавалося, що сім’я ідеальна і ніщо не здатне зруйнувати багаторічний союз.
Але рівно за три місяці після ювілею в «зразкового сім’янина» зірвало дах.
Спочатку Віктор почав затримуватися на роботі, потім раптом змінив гардероб: вузькі молодіжні джинси, яскраві кросівки, він виглядав, мов літній репер. Додалися різкий дорогий парфум і походи в барбершоп. Ірина намагалася списати все на кризу середнього віку: мовляв, хай чоловік потішить своє его, сивина в бороду, буває. Усе змінилося того вечора, коли він сів на кухні й прямо заявив, що йде назавжди.
Причина виявилася шокувальною: тридцятирічна масажистка з клініки, де він лікував спину, і раптова вагітність від неї. Віктор гордо розправив плечі, втягнув живіт і заявив: «Я чоловік у самому розквіті сил. Хочу знову пережити емоції молодого батька. З тобою ми перетворилися на похмурих старих». Він зібрав речі, забрав левову частку заощаджень і пішов у «світле майбутнє».
Ірина Петрівна ледь не збожеволіла. Усім бухгалтерським відділом ми її «відкачували». Вона схудла на десять кілограмів, ридала в моєму кабінеті, не розуміючи, як жити далі. Тридцять п’ять років шлюбу, спільна студентська молодість, безсонні ночі з дітьми, усе це виявилося викинутим на вітер заради молодої дівчини.
Але час лікує. Пів року Ірина перебувала в чорній депресії, а потім почала потроху відтавати. Діти її підтримували, а ми на роботі відволікали. Вона зробила косметичний ремонт, викинула старе крісло Віктора, з’їздила з подругами на відпочинок. І ось, вона почала отримувати задоволення від самотнього, спокійного життя.
Життя наодинці виявилося прекрасним. Ніхто не хропів під вухом, не розкидав шкарпетки. Не треба було щовечора після роботи тягти сумки й готувати вечерю рівно на сьому. Вона спала на величезному ліжку, записалася на аквааеробіку, а вечорами спокійно читала книжки. Жінка розквітла на очах.
Приблизно через десять місяців після відходу Віктора ми, бухгалтерський відділ, із жіночої цікавості знайшли сторінку молодої масажистки в соцмережах. Вона позиціонувала себе як блогерка-мама: «Щаслива дружина і матуся янголятка». Ми гортали фотографії.
Ось виписка з пологового будинку: дівчина з ідеальним макіяжем, величезний букет, Віктор тримає рожевий конверт, а на обличчі, не радість, а вираз людини, яку от-от схопить інфаркт: сірий, змарнілий, з переляканими очима. На свіжому фото, прогулянка в парку: мама п’є каву зі стаканчика, кокетливо виставивши ніжку, а Віктор сидить на лавці, ніби спить, із закинутою головою, рот прочинений, наче щойно розвантажив вагон вугілля.
Ми посміялися в офісі, обговорили, як важко дається друга молодість, і закрили сторінку. Але це були лише квіточки.
За три дні до його «повернення» Ірині Петрівні зателефонувала молода дружина Віктора з незнайомого номера. Без жодних передмов Анжела обрушила на неї шквал обурення. Ірина розповідала нам цю розмову, а ми, слухаючи, просто сповзали під столи.
– Добрий день, Ірино! – почала Анжела. – Ви можете якось вплинути на свого колишнього чоловіка?
– А в чому тут, власне, справа? – Іра розгубилася, не відразу добираючи слова. – Він тепер ваш чоловік, самі на нього впливайте.
І тут Анжелу прорвало. Виявилося, що «чоловік у розквіті сил» не витримав і другого місяця життя з немовлям.
– Він мені взагалі нічим не допомагає! – кричала Анжела в слухавку. – Дитина плаче, в неї коліки, а Віктор горлає, що голова болить і треба спати! Візок на третій поверх підняти не може, радикуліт стріляє. Я кажу, йди гуляй із донькою, а він лягає на диван і просить зварити йому суп!
Масажистка щиро скаржилася Ірині на «бракованого» чоловіка. Вона замовляла доставку їжі, бо не встигала готувати, а Віктор улаштовував скандали й вимагав домашніх котлет «як робила Ірочка».
– Забирайте його назад! – наприкінці додала Анжела. – Мені потрібен здоровий чоловік, який тягне сім’ю і сидить із дитиною!
Ірина Петрівна витримала театральну паузу, тихо усміхнулася й сказала:
– Товар, що був у вжитку, поверненню не підлягає. Сама відбила чужого чоловіка, тепер терпи й не жалійся.
І просто поклала слухавку. Ми думали, що комедія закінчена. Але ні.
Повернення побитого Ромео
Учора ввечері, дзвінок у двері. Ірина відчиняє, а на порозі стоїть цей «молодий батько». Постарілий років на десять, із землистим обличчям, тремтячими руками й величезними чорними мішками під очима. Біля ніг, та сама спортивна сумка, з якою він рік тому пішов у нове життя.
Ірина не повірила очам. Питає про молоду дружину й спадкоємицю. Віктор сповз по одвірку й сказав:
– Ірочко, пусти мене назад. Я більше не можу так жити.
З’ясувалося, що після дзвінка Анжели вона просто виставила його за двері. Чоловік у шістдесят років думав, що немовля, це лялька для фото, а дружина сама прати, прасувати й готувати, а він гулятиме парком на вихідних, збираючи захоплені погляди.
Реальність вдарила по голові безсонними ночами, криками й підгузками, і здоров’я Віктора просто здало.
– Там постійні крики, Іро! – скаржився він майже плачучи. – Я не сплю вже кілька місяців! Вона змушує вставати до дитини о третій ночі, вдома безлад, пляшечки всюди. Хочу додому, на диван, у тишу. Я помилився, мені важко!
Сувора відповідь
Ірина дивилася на побитого життям Ромео й не могла повірити очам. Він зрадив її, розтоптав їхнє життя, пішов будувати «молоде щастя», а тепер хоче повернутися в затишне старе гніздо, де можна лежати на дивані, а колишня дружина подасть пігулку.
Ірина навіть у квартиру його не впустила. Вона виставила сумку на сходовий майданчик і спокійно сказала:
– Іди, Вітеньку, гойдай спадкоємицю. Ти ж хотів другу молодість, от і насолоджуйся. Допомагай дружині. У мене тут похмура старість і тиша, тобі буде нудно.
І просто зачинила двері перед його носом.
Сьогодні на роботі ми аплодували їй стоячи. Це єдина правильна відповідь чоловікові, який колись ставився до жінок як до зручних опцій у житті.
Чому чоловіки у віці так наївно вірять у міраж другої молодості? Невже не розуміють, що маленька дитина, це каторжна праця, яку в шістдесят років просто фізично не витримати?
А ви як би вчинили на місці Ірини, якби колишній чоловік отак «приплив» із повинною головою та скаргами на пелюшки?
