Мати не приходила. Усіх дітей уже забрали батьки, залишився лише один Єгорка. Він тихо грав з машинкою в кутку групи.
Вихователька невдоволено поглядала на годинник. Єгорка важко зітхнув, глянув у темний отвір вікна, потім на двері.
– Маріє Сергіївно, я вдень бачив великого собаку біля паркану, – звернувся він до виховательки. – Вона, мабуть, ще там. Мабуть, мама стоїть і боїться зайти. Може, сходимо, відженемо?
– Немає там жодного собаки! Не вигадуй! Зараз ще раз наберу її.
Марія Сергіївна взяла телефон та вкотре набрала номер мами Єгора. Ніхто не відповів. Вона з тривогою подивилася на годинник.
– Напевно, щось трапилося, – подумала вона. – Ніколи такого не було. Батька у Єгора немає, мати дуже відповідальна. Любить сина. Навіть, якщо затримується, подзвонила б, попередила.
– Єгоре, одягаймося. Ходімо до мене в гості.
– А, мама? – захвилювався Єгор. – Вона прийде, а нас нема.
– А ми їй записку залишимо, – знайшлася Марія Сергіївна. – Вона її прочитає і до нас приїде. Я їй адресу залишу і телефон напишу. Час вже пізній, ходімо. У мене кіт голодний.
– У Вас кіт? Справжній, живий? – зрадів Єгорка. – Мені можна буде погратись із ним?
– Можна, пішли.
Квартира Марії Сергіївни, хлопчику сподобалася. Було тепло та затишно. Пахло пирогами. Величезний, лінивий, рудий кіт, дозволяв себе гладити й терпляче зносив хлоп’ячі витівки.
Напившись чаю, Єгор заснув.
Марія Сергіївна обережно перенесла хлопчика на ліжко, а сама з телефоном пішла на кухню. Після довгих розмов з представниками поліції та бюро нещасних випадків, вона дещо з’ясувала.
В лікарню привезли молоду жінку з тяжкими травмами після дорожньої пригоди. Жінка була непритомна.
– Як прийде до тями, ви їй передайте, будь ласка, що з сином все гаразд. Він у мене поживе. Нехай не хвилюється. Ми відвідаємо її.
Після розмови Марія Сергіївна повернулася до кімнати. Єгор сидів на ліжку і злякано дивився на неї. По його щоках текли сльози.
– Де моя мама? – схлипуючи, спитав він. – Я додому хочу, до мами. Я тут не хочу. У мене вдома мама плаче, і ліжечко плаче. Іграшки всі чекають на мене. Ходімо додому. Я до мами хочу.
– Єгорка, дитинко, – занепокоїлася Марія Сергіївна, – не плач, маленький. Мама зайнята. Вона на роботі. Заспокойся, будь ласка. Тут же добре. Я люблю тебе і кіт тебе любить.
– Ні, вона чекає на мене, – продовжував плакати хлопчик, – я не можу без мами. – Потім глянув на неї й несміливо спитав. – А мама на небо не полетіла?
– Ні, Єгоре, не полетіла! Все гаразд. А чому ти спитав?
– У мене тато на небо полетів, – потім трохи подумав і додав. – І бабуся. Вони зараз з неба дивляться на мене. Коли я добре поводжуся, вони радіють. А раптом матуся теж до них полетить?
Марія Сергіївна ніжно обійняла Єгорку і пригорнула до себе. Він довірливо уткнувся носом їй у плече.
– Не хвилюйся, мама в тебе сильна. Все буде добре. Ось завтра встанемо і насамперед до неї поїдемо. Провідаємо її. Вона не на роботі. Вона у лікарні. Захворіла мама.
– Як я нещодавно? У неї горло болить? – стрепенувся Єгорка.
– Так, горло. Ще ручка трішки. Все буде добре. Вона видужає, і ти поїдеш з нею додому.
– Їй теплого молока з медом треба. Ми їй привеземо молока?
– Звичайно привеземо, ти лягай і очі заплющ. Я тобі розповім казку.
– Маріє Сергіївно, а чому Ви сама живете? – зненацька поцікавився Єгорка.
Це питання застало Марію Сергіївну зненацька. Вона зам’ялася і несподівано для себе заплакала.
– Був у мене син і чоловік був. Вони на дачу поїхали, я вдома лишилась. Хотіла прибирання зробити. Дорожня пригода. Тепер одна з котом живу. Шкода, що мене поряд не було. Так би всі разом були.
– Вони теж на небо полетіли?
– На небо, – зітхнула Марія Сергіївна.
– Маріє Сергіївно, Ви не плачте, – пожалів її Єгорка, – вони звідти на Вас дивляться. Коли Ви радієте, вони теж радіють, а коли плачете, вони теж плачуть.
– Це правда, мені мама казала. Не будемо їх засмучувати. Будемо не плакати разом.
Марія Сергіївна втерла сльози, обійняла та поцілувала Єгорку.
– Нумо спати, завтра рано вставати. Я хочу попросити тебе, поживи у мене трішки, поки мама у лікарні. Нам із котом веселіше буде. Домовились?
– Домовилися, – закивав Єгорка. – Я вам допомагатиму. Я посуд вмію мити. А можна я Вас бабусею називати буду? Не в садку, тільки тут.
– Можна, мій хороший. Спи.
Марія Сергіївна ще довго сиділа біля вікна і витирала сльози, а Єгорка тихо спав на її ліжку.
Минули роки. Єгор прокинувся рано. Швидко схопився з ліжка, потягся. З кухні долинав запах свіжоспечених пиріжків. Він глянув на кухню.
– Бабулю, ти чого так рано підійнялася? – спитав Єгор і цмокнув Марію Сергіївну в щоку.
– Не спиться. Подумала, ви з мамою прокинетеся, а в мене вже пиріжки є. Вам радість і мені приємно. Сідай, я тобі молока наллю. А я відісплюсь на небі, коли прийде час…
Як вам вчинок виховательки? А як би ви вчинили в цій ситуації?
